Саме таким шляхом скористався Сергій — військовослужбовець 152-ї окремої єгерської бригади. Про своє рішення добровільно мобілізуватися, службу у різних підрозділах та повернення до війська він розповів…
Під час боїв 2014-2015 років за Донецький аеропорт особовий склад, який боронив цю «фортецю», вороги прозвали «кіборгами». Самі ж захисники кажуть, що вони були звичайними людьми, але з трохи іншим сприйняттям навколишнього світу.
Командир протитанкового підрозділу окремої десантно-штурмової бригади майстер-сержант, на псевдо «Щука», опинився у ДАПі не випадково. Хлопець ще з листопаду 2013 брав участь у подіях на Євромайдані, тож коли розпочалася війна, одразу записався до війська. Шестирічний досвід служби за контрактом з 2004-го по 2010 рік на посадах у протитанковому підрозділі окремої артилерійської бригади імені генерала-хорунжого Романа Дашкевича тоді став у пригоді. У 2014 році, перед ротацією у ДАП, військовий також брав участь у легендарному «Рейді» наших десантників.
— Найнебезпечніше було під час заїзду або виїзду з ДАПу. Злітна смуга, по якій пересувалися наші підрозділи до терміналів, була під щільним вогнем ворога, — пригадує ті події командир протитанкового підрозділу окремої десантно-штурмової бригади майстер-сержант, на псевдо «Щука». — Коли ми заходили на ротацію у жовтні 2014 року, хлопці намагалися завезти у термінал мішки з піском, щоб укріпити наші позиції. Їх завантажили у двовісний причеп, якій мав буксирувати БТР. Побачивши це, я та ще кілька хлопців вирішили обладнати собі в причепі укриття з мішків, щоб безпечно дістатися в ДАП.
Ідея хлопців виявилася доволі непоганою, враховуючи, що вони у такий спосіб звільнили місце під інший вантаж на броні БТР. Щоб збільшити можливість рухатися, десантники зняли із себе бушлати та залишилися в камуфляжах. Та все сталося не так, як планували військові.
— Ми добре влаштувалися серед мішків і почали рух, та це було не довго. Під час виїзду на злітну смугу в старенького причепа відвалилися колеса на задній осі. Водій БТР не розгубився та продовжив рух із пошкодженим причепом. Позаду нас летів цілий стовп з іскор, але ми таки спромоглися дістатися терміналу, — розповідає хлопець. — Нас одразу затягнули в термінал і навіть не дали можливості забрати речі та зброю. Свій ПТРК я згодом забрав, а ось особисті речі так там і залишилися.
«Щуці» та його побратимові Максиму П’ясецькому (загинув у березні на Харківщині) визначили частину летовища, за якою вони мали спостерігати. Тоді росіяни вже були в підвалі та на третьому поверсі термінала.
— Одного дня внаслідок російського обстрілу термінал спалахнув. Дим був дуже їдкий, бо горів якийсь пластик, — продовжує розмову хлопець. — Ми з Максимом вирішили переміститися в інше приміщення, де було широке вікно, щоб трохи подихати, але, як кажуть, вскочили в халепу. Двері між приміщеннями зачинилися, а відчинити їх можна було лише з іншого боку. До того ж у нашому приміщенні були заблоковані сходи в підвал, де був противник. Ми намагалися зламати двері, щоб повернутися на свою позицію, та зчинили багато шуму. Коли мені вдалося нарешті відчинити двері, то я побачив стволи автоматів, направлені на мене. Це були наші хлопці, які вже вважали, що ми зникли, а з підвалу лізуть вороги. Побачивши нас, вони полегшено зітхнули й повернулися на свої позиції.
Під час тієї ротації в оборонців ДАПу був лише один поранений, тож хлопці повернулися, можна сказати, без втрат.
Історії від оборонців ДАПу водночас прості й сповнені мужності та героїзму. Кожний із них вклав свою частинку до загального образу оборонців летовища, яких вороги з острахом, а українці з гордістю прозвали «Кіборгами»!
