Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Тоді, у 2014-му, Сергій стояв з дружиною на пероні і вдивлявся в далечінь. Як чоловік, він мав залишатися спокійним і заспокоювати кохану в той час, коли всередині все палало вогнем. А як інакше? Лише кілька днів тому вони відправили свою 4-річну донечку до його батьків на Луганщину і навіть уявити не могли, що поїздка до улюблених дідуся та бабусі перетвориться на справжнє жахіття. У той момент життя поділилося на «до» та «після» і в світло мрій та сподівань на майбутнє увірвалася темрява холодної і жорстокої реальності. Сергій зустрів доньку, але з того часу жодного разу не бачив своїх найрідніших людей — батьків.
Чи пошкодував чоловік про свій вибір, який він зробив більше ніж 20 років тому, коли вирішив кардинально все змінити і обрав шлях військового? Ні. Бо так чи інакше, рано чи пізно, він все одно б одягнув однострій. Щоб стати на захист своєї родини, своєї країни і, врешті-решт, свого права бути вільною людиною.
— Ще з дитинства мені подобалося все, що пов’язане з комп’ютерами, тому після закінчення школи хотів навчатися на програміста, але батьки втрутилися і переконали змінити рішення. На їхню думку, на Луганщині роботу шахтарем було знайти куди легше, тому вступив до місцевого залізничного технікуму, де опановував професією шахтобудівника. Після випуску трохи попрацював у шахті, а потім настав час проходити строкову службу, — пригадує Сергій. — Мене призвали у жовтні 2001 року. Спочатку пройшов «учебку» в Євпаторії, а після потрапив до частини на півдні країни, яка й стала для мене рідною. Адже ще до закінчення «срочки» я вирішив підписати контракт.
Нині військовий обіймає посаду заступника командира підрозділу зв’язку з озброєння повітряного командування «Південь». Він пройшов чималий шлях. Саме в армії Сергій усвідомив, що на своєму місці, певно, тому в нього все виходило просто. А жага до знань і захоплення всім новим дозволили швидко опановувати сучасну техніку. Крім того, тоді ще старший сержант твердо вирішив здобути вищу освіту і вступив до Одеської національної академії зв’язку імені О. С. Попова. Це дозволило амбітному й цілеспрямованому чоловіку у 2015 році отримати своє перше офіцерське звання. Все відбувалося так, як він планував: служба подобалася, тому вибудовувалась кар’єра, а ще Сергій обзавівся родиною і став щасливим батьком. Що могло трапитися, аби затьмарити таке спокійне і розмірене життя? Трапилася росія, яка брудними чоботами війни зайшла в українське сьогодення.
— З 2014-го я не бачив своїх батьків, які перебувають в окупації. Свого часу вони не виїхали, бо не могли залишити мого старенького дідуся, та й взагалі важко було усвідомлювати, що все накопичене роками важкої праці ти маєш покинути на поталу окупантам, — розповідає Сергій.
З того часу він жив надією, що ось-ось настане момент, коли все залишиться позаду і ворог залишить його рідне місто. Але 24 лютого 2022 року військовий вже розумів — простого шляху тепер ні в кого не буде.
— Яким для мене був той день? Певно, як і для всіх українців, жахливим через розуміння того, що відбувається, і одночасно було несприйняття цього. Звісно, я військовий, тому одразу за дзвінком о 4-й ранку швидко прибув до частини, отримав перші бойові завдання й приступив до їх виконання. Але я ще й людина, чоловік, батько, тому всі мої думки були про родину, — каже офіцер.
Перші три місяці були чи не найважчими для Сергія. Адже він та його підлеглі практично постійно були на ногах, окрім безпосередніх завдань зв’язківців, також несли чергування, займалися охороною та обороною території, копали окопи, облаштовували бліндажі, тобто робили все, що могло зупинити ворога. Утім, найважливішим завжди залишалося забезпечення бойових підрозділів зв’язком.
Були випадки, коли десь рвався кабель, і ти їдеш туди вночі, стоїш по коліна в багнюці і працюєш у той час, поки йде дощ, який одразу замерзає на руках. Приємного мало, але усвідомлення того, що це необхідно, аби не втратити дорогоцінний зв’язок, який не просто є повітрям для військових підрозділів — він вирішує практично все, повірте, дуже додає сил, — каже зв’язківець.
Постійні масовані ворожі обстріли, проблеми з електроенергією не стали на заваді підрозділу Сергія у виконанні їхніх завдань. Адже для того, щоб керівництво ухвалило рішення, потрібно бачити цілісну картину, а без зв’язку це неможливо.
— У нас все працює і нічого не ламається, не було б і хвилини, щоб втратили зв’язок з іншими підрозділами — це і є наша найбільша заслуга, — скромно говорить про свою роботу офіцер.
Але все таке, здавалося б, просте на словах насправді потребує титанічної праці і справжнього професіоналізму, який можна набути лише з досвідом і бажанням постійно рости над собою.
Саме таким є Сергій і його побратими, які сьогодні відзначають День частини, — невтомні воїни-зв’язківці, завдяки яким наші захисники щодня наближають перемогу України.
— Я впевнений, що цей день настане, бо українці ніколи не будуть жити під чиїмось чоботом, воля закладена в наших генах, тому не знаю, на що розраховує ворог. Але знаю, що за вкрадене дитинство наших дітей він точно відповідатиме, — підсумував Сергій.
Фото з особистого архіву Сергія
