Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
24 лютого Олександр прокинувся за сигналом «Бойова тривога». Офіцер швидко вибіг з намету, озирнувся на всі боки, почув гул танків та постріли. Ледве встигнувши вимовити слово «війна», він побачив, як над ним пролетіло кілька ворожих ракет.
Той день 28-річний командир роти плавальних машин однієї з частин Сил підтримки разом зі своїми підлеглими зустрів на Херсонщині, звідки згодом упродовж близько тижня пробирався до своїх, вириваючись з російського оточення.
В одній руці тримав запрошення на роботу до Литви, а в іншій — повістку з військкомату
На той час вже тривав п’ятий рік офіцерської служби Олександра. По своїй суті він — цивільна людина. І на початку свого дорослого життя навіть не замислювався про військову кар’єру. Так, батько — тракторист-трудівник — радив синові, аби він став або військовим, або поліціантом, але Сашко тривалий час із такою перспективою не погоджувався, надаючи перевагу суто цивільній професії інженера-технолога.
За цим фахом він спочатку навчався у Хмельницькому політехнічному коледжі, а згодом — у Хмельницькому національному університеті. Там же, у виші, паралельно вступив на кафедру військової підготовки та працював оператором верстатів із числовим програмним керуванням на одному з державних підприємств.
Олександр все встигав: зранку поспішав на навчання до університету, а після обіду або ввечері заступав у другу або третю зміну на заводі. А водночас опановував фах військового інженера, двічі на рік упродовж місяця інтенсивно вивчаючи військову справу на базі Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
Влітку 2017-го в нього був вибір: в одній руці наш герой тримав повістку з військкомату про призов на військову службу офіцерів запасу, а в іншій — запрошення на роботу до одного з престижних підприємств Литві.
— Я вже пройшов відповідну співбесіду, виконавши завдання, яке мені поставили закордонні підприємці. Литовці вже навіть готові були оплатити мій переїзд до Каунаса, але в той же час з військкомату надійшла повістка про призов на військову службу офіцерів запасу. Ухилятися, ховатися — це не про мене… Ба більше, я вважав, що мені бракує організаторських здібностей. А де ще їх можна було набути, як не у війську, командуючи якимось підрозділом?.. Тому я, молодший лейтенант запасу, і пішов служити. Гадав, що лише на півтора року, а виявилося, що командую підрозділом вже шостий рік поспіль, — розповів капітан Олександр.
Війну зустрів на Херсонщині
На початку офіцерської служби він упродовж трьох місяців проходив перепідготовку на базі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, навчаючись за спеціальністю «управління діями інженерних підрозділів військ». Згодом кілька місяців обіймав посаду командира взводу 20-го арсеналу інженерних військ. А з листопада 2017-го служить у складі окремого полку підтримки.
Будучи молодшим лейтенантом, вже в березні 2018 року офіцер був призначений на посаду командира роти. А навесні цього року йому достроково було присвоєне звання «капітан».
Годі й казати, що для випускника військової кафри пройти такий кар’єрний шлях за короткий термін служби — це показник, який насамперед красномовно свідчить про його добрі командирські та організаторські якості, які, власне, і намагався набути Олександр, вступаючи до війська. І по-справжньому ці якості можна продемонструвати й оцінити на війні. Тоді, коли від твоїх дій залежить не лише успішне виконання дорученої тобі справи, а й життя людей — 18-річних та 19-річних хлопців, які волею долі у перший день від початку широкомасштабного російського вторгнення опинилися у смертельній небезпеці та фактично в тилу ворога.
— Війну я зустрів на Херсонщині, поблизу селища Лазурне, куди мене на чолі взводу військовослужбовців-строковиків відрядили ще влітку 2021-го з метою мінування морського узбережжя на випадок висадки російського десанту. Вже тривав дев’ятий місяць нашої ротації, і в середині березня ми готувалися до повернення у пункт постійної дислокації на Одещину. Але всі плани зіпсувала розв’язана росією повномасштабна війна, — каже командир роти плавальних машин.
Замінував берег
За його словами, 24 лютого ворог просувався територією Херсонщини досить швидко. Часу на роздуми було обмаль. Передусім загарбники намагався захопити мости, щоб відрізати нашим військам шляхи відходу через Дніпро.
Що робити? Зв’язок із старшим командуванням ще був. І, отримавши наказ від командира, понтонери спочатку зробили те, заради чого вони, власне, й перебували впродовж майже дев’яти місяців на морському узбережжі — здійснили мінування визначеної ділянки місцевості.
— Доки тривали певні підготовчі заходи до здійснення покладеного на нас завдання, я паралельно тримав зв’язок як із представниками місцевої влади, так і з командуванням інших військових частин, розташованих неподалік від нас. Інформація від них надходила дуже тривожна. Вони повідомляли, що в районі Голої Пристані та Каховки тривають бої. Локаторники взагалі розповіли, що їхню частину розбомбили. Навіть біля нас, на відстані лише близько кілометра, була помічена колона ворожої техніки, що спочатку рушила в наш бік, але згодом розгорнулася та попрямувала в іншому напрямку. Тож, своє завдання щодо мінування ми виконали, — згадав комроти.
Упродовж тижня пішки просувався до своїх
Того фатального дня на озброєнні в нього були вантажний автомобіль ЗІЛ-131, два плаваючі транспортери ПТС-2, а в підпорядкуванні взвод строковиків з одним автоматом та боєкомплектом 120 патронів. За задумом, спочатку понтонери мали виходити з оточення на техніці через Каланчак. Але як виходити, якщо там нещодавно закінчився бій, і це селище вже перебуває під контролем ворога?.. Та й взагалі на той час Олександр вже добре усвідомлював, що виходити на техніці означає відразу стати мішенню для рашистів. Тим більше, що пального не вистачило б. Адже лише до берега Дніпра необхідно було подолати кілька сотень кілометрів. І ще близько 30 кілометрів треба було долати по воді на плаваючих транспортерах.
Зваживши всі «за» і «проти» ротний прийняв рішення щодо подальших дій підрозділу.
— 24 лютого я вирішив вивести техніку з ладу, щоб вона не дісталася ворогу. Перевдягатися в цивільний одяг та виходити з оточення під виглядом місцевого населення. Це був єдиний варіант залишитися живими та не потрапити в полон рашистів. Адже вступати в бій з колонами танків ми не могли. У нас не було для цього озброєння, — розповів Олександр.
Це був важкий і тривалий шлях додому. Щоб не привертати зайвої уваги, офіцер розподілив підлеглих на чотири групи. І в такий спосіб, орієнтуючись за допомогою мобільного навігаційного додатку, вони різними напрямками попрямували в бік Кінбурнської коси.
Пересувалися переважно вночі. Харчувалися тим, чим пригощали місцеві сільські мешканці. І, за словами офіцера, таких дбайливих людей на своєму шляху було чимало.
— Так, багато хто нам допомагав, добрі, небайдужі до проблем інших в нашій країні мешкають люди. Пам’ятаю, як один із фермерів, який також надав нам притулок, пропонував, аби ми затрималися в нього на більш тривалий час, мовляв, залишайтеся, доки все не стихне, а, якщо навідуються окупанти, скажу, що ви — наймані мною працівники. Я, звісно, подякував, але кажу, що тільки-но вони нас побачать, одразу зрозуміють, які перед ними насправді «працівники». Та й наражати людей на небезпеку не хотілося. Тож, на одному місці ми, як кажуть, тривалий час не затримувалися, а на нічліг зупинялися в невеликих селах, щоб не привертати уваги, — розповів капітан Олександр.
Вже на третю добу свого шляху він вирішив знову зібрати всіх разом. Зв’язок із всіма групами був — офіцер тримав зв’язок один-два рази на добу зі старшими груп. Будучи вже у відносній безпеці, в подальшому, на його думку, разом просуватися до своїх вже було зручніше. У визначений час та визначеному місці вони зустрілись, обійнялися, розповіли одне одному про свої пригоди та далі разом ще кілька днів рушили централізовано, аж допоки вночі 2 березня їх не переправили на малому десантному кораблі з Кінбурнської коси до Очакова.
— Завдяки чому або кому це сталося? Допомогли наші військові моряки. Увесь цей час я тримав зв’язок із командиром окремої роти локаторників, частину якого, як я вже розповідав, розбомбили в перший же день широкомасштабного вторгнення рашистів. Він і дав мені номер телефону одного із офіцерів ВМС, з яким я погодив місце і час нашого прибуття на борт. Коли ми були на місці, корабель вже на нас чекав. За годину ми вже були в Очакові. А ввечері 2 березня вже дісталися пункту дислокації нашої частини на Одещині, — зазначив офіцер.
Того ж місяця йому достроково присвоїли звання «капітан» та нагородили медаллю «За військову службу Україні».
Олександр вивів свої хлопців з оточення. Але війна проти російських загарбників триває. І сьогодні на чолі свого підрозділу він несе службу на південних рубежах оборони нашої Батьківщини, виконуючи відповідальні завдання командування щодо транспортування та здійснення переправи через водні перешкоди десанту, артилерійського озброєння, броньованої колісної та гусеничної техніки, а також виконання евакуаційно-рятувальних робіт.
— Після повернення з Херсонщині в нашій частині тривав непростий етап щодо доукомплектування особовим складом і технікою за штатами воєнного часу. А в серпні надійшло бойове розпорядження про виїзд на передову. Чотири години на збір, і ось вже майже п’ять місяців я перебуваю в районі ведення бойових дій, — каже комроти.
Коли українські військові йшли в контрнаступ і треба було робити переправи через річку Інгулець, роботи у військових інженерів було чимало. Про що, як командир, він зараз найбільше шкодує? За його словами, про загибель свого підлеглого механіка-водія. Це сталося саме тоді, коли здійснювалася десантна переправа й біля водної перешкоди на своїй штатній техніці працював один із екіпажів, підпорядкованих комроти Олександру. Раптом розпочався потужний ворожий артилерійський обстріл, зв’язок з підлеглими зник. Але, попри все, під цим «прильотами» рашистів пробивався до своїх комроти плавальних машин. Техніку та двох бойових товаришів з-під обстрілів він вивів, а ось третього — Петра — не встиг.
— Коли я був на місці, біля переправи, солдата вже евакуювали до лікарні. Під час обстрілу осколок залетів під бронежилет і пробив легені. На превеликий жаль, поранення виявилося смертельним, тієї ж ночі він помер, — із сумом розповів Олександр.
Але, попри все, життя продовжується, і війна, на превеликий жаль, теж. І попереду в офіцера ще багато завдань, головною метою виконання яких є перемога над російськими агресорами та вигнання окупантів з нашої рідної землі.
Фото Дмитра Завтонова
