Зміни внесено до постанови Кабінету Міністрів № 560. Вони передбачають автоматичне продовження більшості відстрочок, пріоритет оформлення в цифровому форматі через…
Підрозділи окремої повітрянодесантної Січеславської бригади продовжують нещадно бити ворога на Луганщині. Про професійність та сміливість наших десантників говорить навіть ворог. Своїми секретами щодо перемоги над ворогом з нами поділився виконувач обов’язків командира взводу старший сержант Сергій, який служить у бригаді вже близько 9 років.
— В окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді я з 2013 року. Базові знання мені свого часу надав перший командир взводу на псевдо «Леший». Скажу відверто, тоді ми вивчали війська НАТО, росію як ворога ніхто не розглядав, — розпочинає розповідь десантник. — Коли розпочався Євромайдан, нас усіх викликали за тривогою, і ми посилили оборону військового містечка, бо була інформація про спроби захоплення військових частин. Тоді ніхто не думав, що ми стоїмо на порозі війни. Через певний час, коли все трохи заспокоїлося, мене навіть відправили в навчальний підрозділ опановувати фах механіка-водія, та навчання я не закінчив, бо розпочалися події в Криму. Свій перший бій я прийняв 25 травня 2014 року на Донеччині.
Бій, що запам’ятався військовому на все життя, відбувся у 2014 році під Шахтарськом, що на Донеччині.
— Ми тоді поверталися колоною з Артемівська (нині Бахмут). Я їхав у голові колони на обвішаному бронею «Уралі», і в нього прилетіло дві гранати з РПГ-7, — пригадує ті події Сергій. — Кабіна вантажівки, в якій перебував головний сержант Денис Чепига, одразу спалахнула, тож ми подумали, що він та водій загинули. Мене в кузові привалило ящиками та колесами, а поруч ще був поранений товариш. Наш снайпер Віталій намагався відстрілюватися та одночасно витягати нас. Машина після влучань в’їхала у стовп і зупинилася, а тоді з кабіни, як у фільмах, вийшов Денис Чепига та почав командувати нами, щоб ми вступили в бій. Тоді я вперше побачив обличчя ворогів. Їх було дуже багато, вони йшли прямо на нас…
За час АТО/ООС хлопець виконав чимало бойових завдань, тож коли 24 лютого 2022 року розпочалося широкомасштабне вторгнення рф, спочатку його й не помітив.
— 24 лютого мені подзвонив мій брат, якій служить в окремій мотопіхотній бригаді та сказав, що розпочалося широкомасштабне вторгнення рф. Ми тоді були в Авдіївці, тож я вийшов на вулицю й кажу йому, що у нас начебто без змін. Фронт мав би першим це на собі відчути. Перший наш серйозний бій відбувся 13 березня, тоді росіяни здійснили спробу масованого наступу, а вже наступного дня я дістав жорстку контузію та мене відправили у госпіталь, — розповідає старший сержант. — Після повернення до підрозділу я знову прийняв командування своїм взводом, звільняв Ізюм та ще багато інших населених пунктів Харківщини й Донеччини.
Навіть під час війни хлопець не припиняє навчатися і розвиватися, а також постійно намагається передавати свої знання та навички підлеглим.
— Людина постійно має розвиватися. Свого часу я здобув спеціальність машиніста електровозу, потім підписав контракт, у цьому році закінчив аграрну академію та вступив на курси до Національного університету оборони України для отримання первинного офіцерського звання. Я планую продовжити службу у ЗСУ і після нашої перемоги та передаватиму свій бойовий досвід наступним поколінням, — зазначає Сергій.
Щодо мотивації бити ворога, то вона у хлопця дуже потужна.
— Я не бажаю, щоб ця сволота та мерзота ходила по моїй землі, ображала моїх батьків, дружину та дітей. Я зроблю все, щоб росіяни не дійшли до наших домівок. Ми маємо все закінчити тут, а потім будемо мирно сидіти по своїх домівках та насолоджуватися життям.
Прощаючись з десантниками, ми побажали їм повертатися із завдань живими та неушкодженими, ну й, звісно, побільше «корисних трофеїв».
Фото автора
