Військовослужбовці добре обізнані з новацією завдяки активному спілкуванню між собою, тож звертаються щодо поновлення на службу в 116-й окремій механізованій бригаді практично щодня. Про…
«Командире, очам хана, я геть нічого не бачу!» — говорив «Шкіпер». «Слухай мій голос! Ми впораємося», — відповів «Одеса» своєму старшому механіку-водію. І той слухав. Стікаючи кров’ю, абсолютно на осліп він продовжував керувати танком. Лише тоді, коли почув заповітне «все добре, ми прорвалися», сили покинули воїна…
Старший механік-водій танкової роти однієї з бригад морської піхоти молодший сержант Ярослав на псевдо «Шкіпер» зробив усе можливе і неможливе, щоб врятувати побратимів. Проте чоловік не вважає себе героєм, каже, що то звичайні реалії війни.
Ярослав ще змалку був таким — самовідданим, щирим і хоробрим. Ніколи не боявся приймати виклики долі та долати їх. Навіть тоді, коли йому довелося попрощатися з мрією заради добробуту родини — він зробив це не роздумуючи.
— Мій батько був військовим лікарем, пройшов Афганістан і мені дуже хотілося піти його стопами й стати хірургом. Але у 1991 році тата не стало, а нас у матері було четверо. Тому від мрії здобути освіту медика я відмовився, бо розумів, що коштів просто не вистачить. Тож після школи вступив до професійно-технічного училища № 7 в Олександрії, де здобув фах муляра, зварювальника, монтажника, — пригадує Ярослав.
Коли у 2014 році почалася війна, чоловік навіть не думав залишатися осторонь і пішов до військкомату. Але на той час йому сказали, що дадуть знати, коли він знадобиться. Так повторювалося тричі. Лише на четвертий раз впертий юнак домігся свого.
— Після навчання в Десні, де я опанував нову для себе спеціальність танкіста, потрапив спочатку в 57-му мотопіхотну бригаду, а згодом у 79-ту десантно-штурмову, звідки й демобілізувався у 2016 році, — продовжує військовий. — Переїхав до Києва, одружився й працював. Усе, як у всіх. Про те, що повернусь до війська, якщо чесно, не думав.
Однак 24 лютого Ярослав зрозумів, що його планам не судилося збутися. Зібравши в сумку необхідні речі він знову вирушив до ТЦК та СП. Для того, щоб стати до строю, йому довелося пройти пішки дві доби…
— Річ у тім, що я знаходився в оперативному резерві першої черги в рідному Миргороді. Мені зателефонували і сказали, щоб чекав, поки буде можливість дістатися, бо з Києва просто не було чим доїхати. Але я ж танкіст, звик діяти напролом, от і пішов пішки, — з усмішкою говорить військовий.
Чи варто й говорити, як були здивовані в його ТЦК, коли на їхньому порозі з’явився втомлений, але рішучий Ярослав і заявив, що він готовий служити будь-де, аби бути корисним. З таким характером самою долею йому було прописано потрапити до морської піхоти, де він, старший механік-водій танкової роти, одразу довів побратимам, що гідний бути з ними в одному строю.
— Було чимало завдань, але найважчим видався серпень. Ми тоді були на південному напрямку. По нас ворог працював регулярно, але найбільше, напевно, дошкуляли їхні безпілотники, — розповідає морпіх. — А ще запам’яталося якесь неймовірне везіння. Ми тоді переїхали на іншу позицію і я виліз з люка, щоб подивитися що й до чого. Аж раптом за кроків 15-20 від мене прогримів вибух, розірвався ворожий снаряд. На мені — ні подряпини. Подібна ситуація знову повторилася. Цього разу поруч розірвалася мінометна міна калібром 120 мм, а в мене лише повний рот трави набилося. З того часу хлопці почали говорити, що я народився в сорочці.
Удача не відвернулася від танкіста навіть коли під час одного з наступів вони йшли практично по мінних полях й ризикували неймовірно. А ще тоді його підрозділ пройшов майже 140 кілометрів, пального залишалося обмаль і якби у той час рашисти спробували дати бій українським захисникам, то шансів його прийняти було б мало. Але доля любить хоробрих…
— Ще один із яскравих моментів, що запам’ятався, був тоді, коли наших два Т-80 навели чималого шороху. Тоді я сповна оцінив роботу свого залізного коня. Так сталося, що нам вдалося двома танками розгромити цілу посадку ворожої техніки, десь зо два десятки. На все про все витратили 3 хвилини, так би мовити, тихо під’їхали, швидко відпрацювали і тихо від’їхали, — з гордістю розповідає «Шкіпер».
Після того, як його підрозділ передислокували на східний напрямок, Ярослав знову перебував у самому пеклі. І завжди його екіпажу щастило. Аж до одного разу.
— Ми тоді мали допомогти сусідній бригаді евакуювати техніку, яка потрапила у вирви, і її не могли самостійно дістати звідти. Вирішили вирушити на завдання в темну пору доби. Я їхав по похідному, бо було дуже темно, ще й почав сідати туман. Ознак, що десь причаївся ворог, не було. Під’їхали до кільця, за ним була вирва. Зліва знаходився терник, справа — поле, яке посередині було розділено посадкою. Щойно почав об’їжджати кільце, як побачив, що з поля спрацював ворожий ПТУР. Зрозумів — працюють по мені. А потім все сталося надто швидко. Броню танка пробило з моєї сторони, в ногах. Пекучий біль розійшовся по тілу, в очі потрапили осколки, розбило губи, я нічого не бачив і не чув. Те, що танк розвернуло в іншу сторону зрозумів, коли по обличчю почало бити колюче гілля. Усвідомив, що в’їхав в тернину, — пригадує події молодший сержант.
Коли Ярослав трохи оговтався, то почув команду командира «відкат». Наосліп, лише дослухаючись до голосу побратима, він завів танк у кювет біля дороги, що не дозволило ворогу добити машину. І лише коли морпіх почув заповітне «все добре, ми прорвалися», почав втрачати свідомість.
Спочатку «Шкіпера» евакуювали в місцевий шпиталь, потім до Дніпра, а згодом до Києва. Всюди лікарі робили все можливе, щоб врятувати воїну зір. Попереду у нього ще не одна операція, але, як запевняють медики, шанс знову бачити є.
Навіть попри всі жахіття, що довелося пережити морпіху, він запевняє, що жодного разу ні про що не пожалкував.
— Коли ми заходили у звільнені населені пункти на півдні й бачили наших людей, які плакали від щастя, мов діти, то знали — ми недарма тут і готові віддати чи не все, аби звільнити свою землю від росіян. А понівечене тіло, то не понівечений дух. Тому я точно знаю, що повернуся до своїх. Хай лишень мене трохи «підлатають», — не втрачаючи оптимізму й впертості говорить Ярослав.
Фото з особистого архіву Ярослава
