Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Селище Кримки на Донеччині з трьох боків оточене полями й лісами Харківщини,мов Кримський півострів Чорним морем. Зупинитися у цьому невеличкому населеному пункті першого разу ми вирішили суто інтуїтивно. Позаяк відчули бажання віддати малозабезпеченим людям, які тут потерпають від війни, накопичені за певний час продукти, що наша мобільна пресгрупа щотижня офіційно отримувала для власного харчування.
Селище фактично налічує єдину вулицю, по якій проїхати з кінця у кінець виявилося неможливим. Знайшовши ґрунтову дорогу, по якій можна було з’їхати з асфальту та добратися до хатинок, що хаотично розкидані вздовж лісу, обережно добираємося мети.
Існує дві непідтверджені версії походження назви селища. Одна — першопоселенцем тут був козак Кримів, звідси й назва. Інша — біля цього місця зупинялися мандрівники, які йшли Кримським шляхом. Їм було зручно відпочивати на межі лісової та степової зон, неподалік від Ізюмського сторожового посту. За різною інформацією, до початку широкомасштабного вторгнення рф тут мешкало від 70 до 130 осіб.
Заїхавши в селище в самій широкий його місцині, в абсолютній тиші прямуємо далі на околицю, де побачили дим над дахом одного з будинків. Майже поруч з ним височіє розстріляна росіянами водонапірна башта, а трохи далі простягається в руїнах знищений тваринний комплекс. Тут ми і знайомимося з місцевими мешканцями Володимиром та Людмилою, що переїхали сюди у 2014 році з Донецька.
—У квітні, коли до селища підійшли росіяни, місцевих тут майже не залишилося — я з чоловіком та ще кілька таких самих старих, кому нікуди було їхати, — розпочинає розмову Людмила. —Кілька днів поспіль по Кримці та лісу стріляла ворожа артилерія. Одного разу обстріл застав мене надворі, тож я спробувала заховатися в погребі. Однак добре, що не встигла — вибухова хвиля відкинула мене разом з дверима льоху до сараю…
Жінці дуже пощастило, бо реактивний снаряд від ворожого «граду» потрапив прямісінько у перекриття погребу та вибухнув майже усередині.
—Того дня українські солдати, що були в селищі близько тижня, пішли, а замість них, ламаючи паркани та стріляючи навколо себе наосліп, з’явилися «кавказці». Саме тоді ворожий танк прострелив водонапірну башту, й ми залишилися зовсім без води. Світло зникло ще раніше, — пригадує події жінка. — Незважаючи на те, що в домі були люди, ворожий БТР зніс наші ворота та влаштував собі тут паркувальний майданчик. Так само було й у інших дворах…
Місцем «тусовки» окупантів став розташований неподалік від оселі тваринний комплекс. Його власник, приватний підприємець, втікаючи від війни,мусив залишити на поталу окупантам багато тварин.
— Поки тривала окупація, кілька місяців зі сторони комплексу було чутно постріли, крики, музику та пісні. «Кавказці» щодня різали баранів й влаштовували собі вечірки, а потім усе там раптом спалахнуло. Тварини, що там ще залишалися, просто згоріли, а за кілька днів ті звірі селище покинули, — розповідає Людмила. —У вересні майже без боїв нас звільнили наші солдати…
Розмовляючи з родиною, ми дізналися, що у Кримки вже кілька разів із «гуманітаркою» заїжджали волонтери, але в селищі після звільнення вже мешкає близько 20 людей, тож їхньої допомоги в достатній кількості селяни не отримали – окрім круп. Але те, що вони дали — те місцеві чесно поділили порівну між усіма.
— Волонтери ще подарували нам лампу на сонячних батареях, — радіє Людмила. – Коли вдень достатньо сонця, ми з чоловіком ввечері маємо світло, якого в селі немає вже більше ніж пів року. Воду беремо з сусіднього колодязя та відстоюємо. Слава Богу, в нас буде багато круп. Ще б вирішити питання з отриманням пенсій, й було би все набагато краще…
Ця розмова відбулася деякий час тому, тож ми пообіцяли стареньким обов’язково повернутися та знову чимось допомогти. І ось сьогодні, користуючись нагодою, ми заїхали до них зі смаколиками.
— Дякуємо вам, що заїхали, — усміхається Людмила. — У нас життя поступово налагоджується. Ми отримали пенсію за весь час окупації. Добрі люди нарешті допомогли вирішити питання з ремонтом автомобіля, тож тепер можемо й за пенсією й за продуктами з’їздити у Святогірськ. Люди кажуть, що сусідні з нами села незабаром пообіцяли під’єднати до електропостачання, тож і ми матимемо світло — молимося тільки, щоби морок війни сюди більше не повернувся…
Фото автора
