Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
У росіян є така неприємна риса — спочатку наробити капостей людям навколо, дістати за це по писку, а потім тих таки навколишніх задовбувати скигленнями про те, що їх, росіян, ніхто не любить. Цікаво, що за будь-яких обставин вони ніколи не визнають вини за собою, завжди вишукують щось або когось стороннього, щоб звинуватити у своїх невдачах і поразках.
У чому «винні» українці?
Уже декілька тижнів поспіль працівники російських «патріотичних» телеканалів пропагандистських рупорів кремля скаржаться на стійке падіння рейтингів усередині країни. Ще раніше їх дуже сильно засмутило вигнання «медіапроєктів» рф із країн ЄС та Північної Америки — цивілізованим суспільствам врешті-решт набридло терпіти іноземні інформресурси, спрямовані на засмічування мізків населення.
Як ви гадаєте, хто ж, на думку росіян, «винен» у цих провалах? Правильно, українці!
Днями одне з московських видань випродукувало черговий жалісливий текст про те, що весь цивілізований світ відторгає росію й абсолютно не сприймає її за цивілізовану спільноту. У такому стані речей, виявляється, винні не самі росіяни, які вчинили десятки тисяч кривавих злочинів під час широкомасштабного вторгнення в Україну, а (увага!) — українські пропагандисти. А якщо конкретніше — випускники Львівського вищого військово-політичного училища (ЛВВПУ).
Мерсі за комплеман для «львівської політухи», але це просто ще одна брехня від росіян. Як завше.
У нормальні часи з цього тексту-фейку можна було б посміятися та й забути, але нині у нас триває широкомасштабна війна й брехня та маніпуляції є найефективнішою зброєю росіян. Тому вибору немає, треба спростувати брехню правдою, і кому ж це зробити, як не випускникові цього закладу?! Тим більше, що вчитися мені у ЛВВПУ довелося в часи розпаду срср й бути очевидцем роз’їзду курсантів і викладачів, котрі в 1991-1992 роках поверталися додому до росії або інших уже незалежних республік колишнього срср.
ЛВВПУ під час розпаду срср
Отже, викладу декілька, на мій погляд, ключових месиджів, закладених у цьому тексті й коротко спростую їх, базуючись на реальних фактах.
Перше. Автор зазначає, що Львівське ВВПУ — єдиний у радянському союзі (в автора — «класичний») навчальний заклад, де готували «спеціалістів із пропаганди та інформаційних диверсій» за «радянською системою підготовки спеціалістів воєнної пропаганди».
Справді, ЛВВПУ було дійсно єдиним «профільним» військовим навчальним закладом, де готували військових журналістів і культпрацівників. Однак на пропагандистів тут не навчали. Власне, тематику пропаганди було «розмазано» поміж іншими загальновійськовими дисциплінами, про неї йшлося хіба що в контексті частини типового курсу підготовки загальновійськового офіцера. Тобто ми вивчали її в тому ж обсязі, що й курсанти будь-якого іншого загальновійськового училища срср.
Друге. росіяни вбачають, що провали в їхній роботі пов’язані з дефіцитом фахових пропагандистів. Мовляв, у радянські часи в ЛВВПУ навчалися 40-45 % українців і 40-45 % росіян, тож із поправкою на чисельність населення зараз «Україна має в рази більше «дипломованих пропагандистів» на душу населення», ніж рф, а отже, українська пропаганда є значно масштабнішою за російську.
Про співвідношення чисельності курсантів росіян/українців, на жаль, докладної статистики не маю. У нас на курсі, приміром, співвідношення мешканців України та інших республік було приблизно 1 до 10, де росіяни становили очевидну більшість, а серед них помітно переважали уродженці москви та пітера. Я не полінувався і, щоб розширити дані, так би мовити, в ручному режимі обдзвонив колег, які навчалися в ЛВВПУ на схилі срср у 1988- 1994 рр., і попросив пригадати, скільки з їхніх однокурсників залишилося в Україні після розпаду срср, а скільки — виїхало до рф. І ось такі красномовні цифри вийшли: випуск 1993 р. — з 65 курсантів 23 залишилося в Україні, випуск 1994 р. — з 61 залишилося 12, 1995 р. — з 80 залишилося 18.
Більшість, як бачите, обрали для подальшого проходження служби росію. Ба більше — москву. Що не дивно. Приміром, серед моїх однокурсників – воєнних журналістів більше як половина мешкали в москві й усі як один з «хороших родин» — «хлопчики-мажори», діти московської партійної еліти, дипломатів та вершків радянської армії. Зрозуміло, що вони «не бачили себе» в провінційному Львові й швиденько перебралися до батьків, й надалі робили свою кар’єру саме в ексстолиці срср.
Третє. «Українці зберегли школу пропаганди» після розпаду срср, тому що «залишили собі» вихованців та викладачів училища.
Щодо викладацького складу — тут та сама історія, що й із курсантами. Ще навесні 1992-го більшість виїхала в рф, зокрема до гуманітарної академії зс рф (гавс вс рф, м. москва), куди їх манили високі зарплати та обіцянки отримати квартири. Тривалий час, фактично до самого нашого випуску в 1995 році, на кафедрах некомплект викладацького складу сягав 50 %. Та ж історія з курсовими офіцерами — лише на 4-му курсі навчальні роти та взводи було укомплектовано згідно зі штатом.
Четверте. росіяни нарікають, що у рф немає «класичної школи пропаганди», а кадри для пропагандистських підрозділів готують «якісь там» РУДН, МГИМО чи МГУ. Саме тому в Україні «роблять військову пропаганду… професійні військові пропагандисти» — вихованці й вихованці вихованців ЛВВПУ, а в рф — дипломати чи випускники «якихось» факультетів журналістики.
Тут, мабуть, є дрібка правди — «якісь там» РУДН, МГИМО чи МГУ справді готують «поганих» пропагандистів. А от «хороших» готує 3-й факультет військового інституту іноземних мов (ВИИЯ — рос.), що в москві. Власне, про це добре відомо у військах від радянських часів і донині. Це такий собі секрет Полішинеля (погугліть, в інтернеті є багато інформації про цей заклад, в тому числі й кілька телесеріалів про його випускників).
І наостанок — одночасно й найсмішніше, й найцинічніше твердження. росіяни пишуть: «у нас (в рф. — Авт.) дуже інтелігентська військово-політична агітація», натомість «київський агітпроп… ну як напалм: масштабний, грубий та озвірілий. І такий, знаєте, що навіть читати соромно, не те що вірити». Тому українській «пропаганді» вірить і ООН, і пересічні люди, «що в чернігівському селі, що у Європарламенті».
Секрети української «пропаганди»
Ірраціональність тези про успіхи української «пропаганди» так само очевидна, як очевидною є неоковирна й тотальна брехня росіян щодо всього, про що вони говорять. Починаючи від 1990-х років, роспропаганда, фактично, царювала в українському інформаційному просторі. путінський режим 20 років поспіль вливав мільярди нафтодоларів у пропагандистські ресурси, скуповуючи лідерів думок, друковані ЗМІ й телеканали. Навіть у найгірші часи, після вторгнення 2014 року, російська пропаганда зберігала потужний вплив на населення України, насамперед у її східних і південних регіонах. Задурюваним десятиліттями українцям легко «заходили» найабсурдніші фантазії роспропагандистів — від «розіп’ятого хлопчика» до «бойових гусей». росіяни, здається, насправді увірували: так триватиме завжди.
Але широкомасштабне вторгнення у лютому 2022 року змінило українців. Розбомблені та спалені російськими літаками міста сходу й півдня швидко вилікували нас від російської міфології про «братерські народи». Встановлені й задокументовані факти масових убивств мешканців Маріуполя, Ізюма, Бучі та тисяч інших міст і сіл, скоєних «харошимі рускімі», прочистили мізки найзатятішим прихильникам путіна у країнах Заходу. Та пушкіністи-путіністи чомусь вважають, що ми маємо якусь «секретну зброю», що допомагає нам вигравати інформаційну війну проти них.
Добре, відкрию росіянам секрет успіху «української пропаганди».
Це — ПРАВДА!
Ми просто сповіщаємо світові правду про злочини, які вчиняють росіяни, — й цього досить.
Сама ж собою ця війна, розв’язана рашистами проти українців, є суцільним актом антиросійської пропаганди. І він створений руками самих росіян.
Нині для всього цивілізованого світу є настільки очевидним, з якого боку добро, а з якого — чисте зло, що й пояснювати нічого не потрібно. Досить тільки відкрити очі й бачити, досить тільки відкрити вуха й слухати.
