Бачити війну. Показувати війну. Жити війною… Саме їхніми очима не лише Україна, але й увесь світ бачить всю жорстокість російської навали та злочини…
23 лютого вони якраз забронювали на 8 березня і частково оплатили сімейні путівки в один із санаторіїв Прикарпаття. Планували покататися на лижах утрьох з дитиною, оздоровитися, набратися сил, навідатися в гості до мами в Закарпаття…
— Мій ранок 24 лютого, як і у всіх українців, розпочався незвично рано. Крики сусідів, дружина метушилась по нашій київській квартирі, поспіхом збирала найнеобхідніші речі та притискала до себе нашу дитину. Я намагався її заспокоїти, поглядав у вікно, моніторив новини у месенджерах і до останнього не вірив, що росія пішла на нас війною у відкриту, — пригадує перший день широкомасштабного вторгнення окупантів воїн на псевдо «Тритон».
Сьогодні сержант, заступник командира групи одного з підрозділів окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ нищить ворога під Бахмутом, на одному з найгарячіших, найпекельніших напрямків наших Сил оборони.
— Уже більше ніж дев’ять місяців я не був вдома, не бачив дорогих серцю і наймиліших очей — дружини і дитини. Та я і мої побратими на своєму місці, ми непохитно стоїмо, тримаємо свою смугу і кладемо орків, як треба. У нас свята місія, і кожен із побратимів та посестер розуміє, що доки ми тут — ворог не постукає прикладом автомата у двері наших квартир, — каже «Тритон».
Єгері-десантники успішно відзначились у боях за Ізюм, потім відважно стримували окупанта на Авдіївському напрямку, нині вони тут — у Бахмутському пеклі.
— Тут найважче, бо ворог зосередив на цьому напрямку найбоєздатніші підрозділи. Арта криє постійно, вагнерівці, спецура їхня спокою не дає. Віддаю належне — діють досить грамотно, видно, що з досвідом, пристріляні — не мобіки якісь там. Під час спроб штурму наших позицій вони спочатку «м’ясо» пускають по 20-30 осіб з-поміж непідготовлених, не навчених слабаків, яких ми кладемо снопами. У такий спосіб намагаються виявити наші вогневі точки, потім луплять мінометами, а вже після пре спецназ — така в них тактика. Та ми це знаємо, готові до їхньої зухвалості й не перебираємо. Наші набої кладуть їх рівненько і однаково.
Настрій у хлопців бойовий. Головне гасло — «Хто, як не ми!»
— Нам додає сил і агресії у боротьбі з російським окупантом любов до наших рідних та близьких. Ми їхній щит, ми їхня гарантія безпеки, миру і незалежності. Ми розуміємо, що ми тут для того, аби через 15-20 років нашим дітям не довелося брати до рук зброю, як мені. Російського окупанта треба не просто вбивати, його, як будяка, треба з корінням виривати!
А в санаторій ми з родиною обов’язково поїдемо, до Чорного моря, на Південний берег Криму, але після нашої перемоги!
Фото та відео авторів
