Щоб на власні очі побачити, як формується еліта українського війська, кореспондент АрміяInform відвідав навчально-тренувальний центр Сил спеціальних операцій. Саме тут…
Він злився на себе, коли рятуючись у підвалі свого будинку в Гостомелі від російських обстрілів, не міг нагодувати своїх дітей, бо просто не було їжі. Він тішиться від того, що вкотре, приходячи з друзями–футболістами до поранених хлопців у київському військовому госпіталі, бачить, що його розмови з хворими бійцями допомагають нашим скаліченим героям швидше загоїти принаймні душевні рани. Про те, як його життя розділилося на «до» та «після» 24 лютого, АрміяInform розповів знаний ексгравець київського «Динамо» та Національної збірної України Владислав Ващук.
«15 днів нам із дітьми у підвалі будинку вдалося протриматися на продуктах, яких зазвичай не вистачає і на 3 дні»
– Про війну Ви знали не з чуток ще до 24 лютого, адже постійно їздили в район бойових дій на Сході України, аби підтримати наших хлопців у районах проведення АТО/ООС. Аж потім війна прийшла, в прямому розумінні, на поріг і Вашого дому…
– З першого дня, перебуваючи в нашому будинку в Гостомелі, ми бачили в небі російську авіацію та чули вибухи. А коли загарбники прицільно почали гатити по містечку так, що одна з ракет прилетіла у сусідське подвір’я, довелося вже ховатися у підвалі власного обійстя. Паніки не було, але я мав постійне занепокоєння за сина і доньку. Особливо за малу, адже в її віці психіка у дітей дуже вразлива. Тому намагався не видавати свої хвилювання, навіть жартувати. Здається, донька Василина до самого нашого виїзду із захопленої ворогом території так і не здогадалась, що побувала в окупації.
А ще була злість. На себе. Адже їжі в тому нашому підвалі було на пару днів. І я, маючи гроші, не міг прогодувати дітей. У перші дні, коли ще було електропостачання, я розповідав всі подробиці нашого підвального життя у соцмережах. Потім світло зникло і ми почали економити заряд гаджетів. Газу не було з першого дня, тому куховарив я на багатті: запікав картоплю, грів чай. І рахував з дітьми кількість вибухів від мін і снарядів. У якийсь день нас бомбили 15 годин поспіль. І я зрозумів, що треба евакуйовуватися.
Першу спробу ми здійснили 9 березня. Тоді на центральній площі Гостомеля зібралося десь людей сімсот. Поруч були припарковані автомобілі. Приїхали росіяни на танку і БТР. Заявили, що будуть розміновувати міст, який веде на Бучу. Але так «вдало» діяли, що самі й підірвалися біля того шляхопроводу. З переляку вони почали стріляти у всі боки, особливо в напрямку тієї ж Бучі, де і так вже були вороги. Того дня нам довелося залишитися вдома.
А вже наступного ранку, 10 березня, нам поталанило вирватися. Ми порозривали білі простирадла, обмотали ними машину і написали фарбою «Діти». І ось так, колоною десь у 15 автівок, почали рухатись. Вся дорога була заслана уламками від боєприпасів. Подекуди на узбіччях виднілися трупи людей. Я концентрувався саме на дорозі, аби не проколоти колеса. Але навіть, якби і попробивав шини, все одно їхав би 30 кілометрів до Білогородки практично цілий день.
Нам довелося проїхати через 5 російських блокпостів. Біля останнього чомусь створилася автомобільна тиснява: я навіть подумав, що щось сталося надзвичайне. Вийшов подивитися і поки пройшов вздовж машин, звернув увагу на обличчя людей, що сиділи в автівках. То були різні автомобілі, старі латані-перелатані «копійки» і новесенькі «Мерседеси», що ледь не напередодні виїхали з автосалонів. І при цьому, знаючи про смертельну небезпеку, переживши найстрашніше у житті, ніхто нікого не витісняв з тієї черги. А у людей був практично однаковий промовистий вираз обличчя: «Аби виїхати»…
А коли ми минули останній КП загарбників, я реально зрозумів, що таке повітря свободи. Важко сказати чому, але тоді я сам собі сказав: «Тепер ми їх точно переможемо!»
«росіянам я розказав усю правду про звірства їхньої армії. Не певен, що вони мене почули»
– Сидячи у підвалі, коли ще була можливість, Ви не лише вели у соцмережах своєрідний військовий щоденник, а й спілкувалися телефоном з друзями та приятелями. Певний час Вашої футбольної кар’єри Ви провели в росії. Чи були дзвінки звідти у ті дні, коли Ви перебували під обстрілами?
– Скажу чесно, до 24 числа я сподівався, що масштабної агресії з боку росії не буде. Мені хотілося у це вірити. Але після нападу на нас… Знаєте, це як штору на відчиненому вікні відсмикнули і всі ці відносини між нашими країнами зникли, вивітрилися. Немає їх. А все, що їхня пропаганда розповідала про якісь братські зв’язки протягом останніх тих самих вісімдесяти років – все це обман. Не було цього! І що б там у росії не говорили – це я був у Гостомелі, під окупацією, під бомбардуваннями. Зі своїми дітьми був я там, а не вони.
Так, з москви телефонували. Питали, чому я не виїжджаю у безпечне місце. А я просто підносив слухавку до дверей з підвалу , за якими постійно лунала канонада від вибухів. росіяни питали: «У сенсі? Що це? Таке прямо зараз у вас відбувається?..» Я у відповідь: «Ні, це я аудіозапис вам прокручую… Звичайно, це «визволителі», що прийшли від вас, творять!»
При цьому я їх попереджав, що все своєрідним бумерангом може повернутися і на їхню землю. Чи прислухалися до мене на тому кінці дроту? Не знаю. Але я наголошував росіянам, що Бог – на нашому боці й ми захищаємо свою землю! Мої знайомі у тій країні були просто пригнічені та шоковані. Чимало людей тоді казали мені, що вони не хочуть жити в тій державі, яка творить смерть. І чимало дійсно згодом залишили росію.
А коли телефонували наші, українці, то всіляко намагалися підтримати. І це дійсно допомагало. Пам’ятаю, що особливо приємним був для мене дзвінок від мого одноклубника, а нині – відомого тренера Сергія Реброва з Еміратів. Я спочатку його навіть не впізнав. Сергій тоді зміг підібрати якісь особливі слова, аби підбадьорити мене.
– А що було потім, після того, як Ви виїхали з Гостомеля?
– Ми повернулися до Києва, де мене зустрів мій брат. Кілька днів я просто їздив містом, бачив, з якими труднощами стикаються мешканці, коли через зачинені магазини не можна придбати найнеобхіднішого. Мене, який пережив ті 15 діб у гостомельському підвалі, з вкрай обмеженими раціоном, це змусило задуматися: «А чим я можу допомогти?»
Тож спочатку звернувся до своєї сестри Каті, яка вже мала благодійний фонд. Почав обдзвонювати знайомих бізнесменів в Україні, друзів і приятелів за межами держави. Почали приходити перші фури з допомогою, дуже часто я їх сам і розвантажував. Що казати: робив, що і мав робити.
«Я відвідую наших поранених бійців. Це найменше, що я можу зробити»
– Ви з колишніми гравцями «Динамо» і збірної з футболу доволі часто відвідуєте наших поранених бійців у військовому госпіталі Києва.
– До цієї справи нас долучив відомий спортивний журналіст Микола Васильков та столичний ресторатор Дмитро Дубас. Ми провідували хлопців в цьому лікарняному закладі ще й до початку широкомасштабної війни. І хочу розказати ось про що.
Раніше, коли ми приїжджали до шпиталю, у багатьох, хто там перебував, особливо у бійців з ампутованими кінцівками, в очах читалася певна туга. А то і безвихідь. Вони часто не хотіли йти з нами на контакт. Можливо, так було через відсутність всебічної уваги до них з боку суспільства, людей, яких вони боронили на Сході України. Зараз багато що змінилося.
У цих хлопців з’явилася мета у житті – повноцінна реабілітація. Ось такий приклад. Я познайомився в госпіталі з хлопцем, який до війни був бодибілдером. Міцний такий, кремезний. Та на фронті він втратив ногу. Але не зневірився в активному житті. І він мені сказав: «Нічого, ось я зараз відновлюся, зроблю ногу і все буде добре. Ще у футбол зіграємо!»
Ми ж не просто приходимо зі своїми футбольними сувенірами. Формально відбули номер під фотокамери і поїхали. Ми з ними спілкуємось, намагаємося встановити якийсь контакт, дізнаємося про плани на подальше життя. І хлопці стають відкритішими, розпитують нас про футбол, ми ставимо їм питання. Адже це теж момент реабілітації, своєрідна психотерапія.
«російські окупанти розграбували мій будинок»
– Довелося почути, що після Вашого від’їзду у вимушену евакуацію у Ваш будинок у Гостомелі вдерлися росіяни і размародерили його?..
– Через пару днів після того, як ми виїхали з окупованого містечка, мені додзвонився сусід, літній чоловік із Гостомеля і повідомив, що до мого дому залізли російські військові. Вони заїхали у двір на 2-х БТР. Спочатку вони хотіли просто рознести мені паркан, але сусід вмовив їх і вони заїхали через ворота. Їх було близько півтора десятка осіб.
Коли наші бійці вигнали росіян і я повернувся до Гостомеля, картину у моєму домі можна було описати одним словом: «Жах!» Все було поламано, розбиті столи та стільці, дивани перевернуті, картини зірвані зі стін. А на першому поверсі, де вони влаштовували пиятики, на чолі обіднього столу ці вандали встановили мою фотографію, на якій я з дітьми: типу вони зі мною в одній компанії вживали. А пили вони все підряд. Зокрема, у мене вони навіть намагалися похмелитися оливковою олією – її залишки були у чарках. Це яскраво свідчить про рівень інтелекту загарбників.
У своїх найкращих грабіжницьких традиціях росіяни намагалися в мене вкрасти пральну машину. Але щось їм завадило. А так, розграбували практично все. Фактично зґвалтували будинок.
Вони вкрали мої чемпіонські медалі й призи, колекцію футболок, якими я обмінювався з гравцями різних команд світу під час кар’єри футболіста, мої нагороди, зокрема й державні: документи нагородні залишилися, а от ордена немає. Але після всього, що сталося з 24 лютого, я ці втрати просто відпустив зі свого життя. З того, що залишилося, це мій формений костюм збірної України. Вони його чомусь не забрали.
– І тепер ось про що хотілося Вас запитати. Великий спорт і війна. Наскільки доречними є виступи наших спортсменів на всесвітніх змаганнях у той час, коли в Україні йдуть широкомасштабні бойові дії і гинуть наші бійці?
– Українські спортсмени на світових аренах зараз стали нашими посланцями миру та правди. Вони своїми виступами та перемогами постійно нагадують людям за кордоном про те, що наша країна є і вона бореться.
Згадайте навіть факти, коли ті ж наші футболісти проводили благодійні матчі, збираючи за кордоном кошти для нужденних українців. Велика роль атлетів і в тому, що вони закликають бойкотувати команди та окремих учасників з країни-агресора та їхніх сателітів, не допускати їх для участі у міжнародних змаганнях. Наші атлети мають виступати навіть у такий непростий час. Цим вони роблять свій внесок у загальну перемогу.
