Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Із самого початку широкомасштабного вторгнення військове керівництво армії рф поставило перед своїми підрозділами завдання з оточення українських частин та підрозділів, що брали участь у операції Об’єднаних сил на Донеччині та Луганщині. Це суттєво б погіршило міцність нашої оборони та надало росіянам можливість розповідати про велику перемогу.
«Просування росармії на південь на Ізюмському напрямку застопорилося з квітня після того, як українські війська вміло використали місцевість, щоб уповільнити просування російських сил», — британські аналітики.
Однією з ключових та найгарячіших точок на шляху російської армії в напрямку Слов’янська та Краматорська стало селище Довгеньке. Населений пункт на кордоні Харківської та Донецької областей, де на той час мешкало близько 1000 осіб.
— Можна сказати, що первісний подих війни ми відчули 12 березня — саме тоді по околицях населеного пункту вперше вдарила російська авіація, — розповідає місцева мешканка Людмила. — Наступні кілька діб такі атаки повторювалися по кілька разів на добу у один й той же час вдень та вночі. Саме тоді з селища виїхала більшість мешканців. Остаточно стало зрозуміло, що тут буде дуже гаряче 17 березня, коли на вулицях з’явилися українські БТР та хлопці одягнені та екіпіровані наче у фантастичних фільмах. Наступного дня до них додалися ще військові, які наполягали на терміновій евакуації, тож ми з родиною вирішили покинути своє господарство та виїхати на Дніпропетровщину.
За час запеклих боїв населений пункт переходив з рук у руки кілька разів. Не вцілів навіть меморіальний комплекс, присвячений Другій світовій війні, біля якого ще 9 травня 2014 року місцеві жителі разом із десантниками вшановували пам’ять загиблих у війні з нацизмом.
Спочатку окупантам пощастило закріпитися у Довгенькому на певний час та врешті-решт українським захисникам вдалося відбити усі атаки ворога і остаточно звільнити селище.
Ця перемога далася дуже дорогою ціною — більшість будинків зруйновано майже до фундаменту, у кількох більш-менш уцілілих наразі зібралися місцеві, що повернулися до селища та намагаються облаштувати мінімальний побут, щоб пережити зиму. Загалом тут планують зимувати 8 осіб. Надавати дозвіл на свої фото вони відмовилися, але охоче розповідають про своє життя до широкомасштабного вторгнення та в один голос кажуть, що не розуміють, як жити далі, бо втратили все.
— У мене було кілька тракторів та інша сільгосптехніка, — ділиться своїм болем Віктор. — Наразі частина з цього знищена, а частина пошкоджена. Дім, як ви бачите, також знищено, та я готовий все відновити. Двоє хлопців, що також повернулися та живуть на околиці селища, готові разом зі мною працювати, пахати та сіяти — головне, щоб було де, бо наразі виїжджати у поле небезпечно. Сподіваємося, що до весни землю перевірять сапери.
Після звільнення у селищі вже відбувалася зачистка від вибухонебезпечних предметів. Частина з них, які неможливо далі використовувати як «російський ленд-ліз», лежать уздовж вулиць й очікують на утилізацію, та місцеві й досі знаходять небезпечні «сюрпризи» на своїх подвір’ях та городах.
Фото автора
