Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Перші бої зустрів на Сумщині
У свої 22 роки старший солдат Умар Абдуль Азиз вже став досвідченим армійським розвідником з багатим бойовим досвідом. За його плечима військова служба в спецпідрозділі НГУ, а з 24 лютого юнак підсилив колектив одного з десантно-штурмових підрозділів ЗСУ.
З перших днів широкомасштабного вторгнення Умар виконував завдання з розвідки місцевості на Сумському напрямку. Тоді його підрозділ із засідки зміг знищити одну з рашистських колон, яка намагалася просунутися на Полтавщину.
— Як правило, ми працювали в темну пору доби, аби противник нас не помітив. Висувалися невеликими групами та відшукували ймовірні шляхи прориву ворожих колон у напрямку Полтави. Також шукали мітки, які заздалегідь були залишені як вказівники напрямку. Потім усю зібрану інформацію передавали у штаб для координації дій, — розповідає Умар. — Крім того, нам вдалося із засідки нечисленним складом розбити одну з ворожих колон, яка пробувала зайти на Полтавщину.
По кілька діб пересувалися поміж укріплень противника
Пізніше Умар разом зі своїм підрозділом був направлений на Запоріжжя, де росіяни намагалися прорвати нашу оборону в районі Гуляйполя.
— Майже чотири місяці зі своїми товаришами я був на Запорізькому напрямку. Чи не щоночі виходили на розвідку, аби зібрати потрібну інформацію. Часто працювали спільно з іноземними легіонами, де були представники багатьох національностей. Ми швидко потоваришували. Усі вони дуже відважні та досвідчені воїни, — зазначає Умар. — Бувало, що ми знаходили ворожі мінні пастки та швиденько їх переставляли. Потім росіяни на своїх же мінах і підривалися. Також неодноразово разом штурмували невеликі селища.
За словами розвідника, увесь колектив працював як одне ціле. Часто групами по 5 осіб виходили на завдання на кілька діб. Пересувалися непідконтрольною місцевістю та збирали важливу інформацію про ворога.
Ми прочісували територію, яка тоді ще не була під нашим контролем. Діяли дуже тихо та непомітно, аби не нарватися на техніку ворога, адже ми не могли із собою тягти багато важкого озброєння проти бронетехніки. Тут головне скритність та мобільність, — зазначає Умар.
Завдяки досвіду українські розвідники поверталися з бойового завдання без втрат та з цінною інформацією, яка потім використовувалася для коригування наступу нашими військами.
Найважче — втрачати бойових побратимів
Через деякий час Умар прибув на Донеччину, де з товаришами зайняв одну з позицій на Лисичанському НПЗ. Там розвідники забезпечували коридор для виходу наших військ та цивільних із Лисичанська. Однак вже за тиждень під натиском ворожої бронетехніки та артилерії підрозділ Умара відійшов назад у сусіднє село, де опинився в оточенні.
— Загалом нас було осіб 30–40. Ми опинилися у ворожому оточенні в селі Золотарівка. У будинках зайняли оборону та чекали штурму противника. Вночі змогли знищити їхній танк та живу силу, а ближче до ранку через хащі вийшли з оточення. До того ж без втрат, — пригадує Умар.
Пізніше десантники зайняли нову позицію, яка була на шляху ймовірного наступу рашистів. Чи не щогодини українських воїнів поливали снарядами з артилерії та танків. Ворог розпочав штурм та намагався прорвати оборону. Тоді, під час бою, загинув найкращий друг Умара Іван Бокша.
— Із лісосмуги ми разом працювали з «Джавеліна», коли російський танк влучив за метр-півтора від нас. Іван прийняв усі осколки на себе, а мене вибуховою хвилею відкинуло метрів на п’ять. Коли прийшов до тями, відразу вирішив забрати тіло побратима, аби рідні змогли його поховати з усіма почестями. Тож, під шквальним вогнем, я зміг винести його тіло до наших позицій та евакуювати машиною в тил, — розповідає Умар. — Він справжній приклад героїзму та відваги. Я більше не зустрічав таких позитивних людей. У складі розвідгрупи ми постійно разом ходили на завдання, він неодноразово мене прикривав. Його ім’я назавжди залишиться в моїй пам’яті.
Незважаючи на поранення, попросився на передову
Воїну-десантнику довелося поїхати на лікування у шпиталь через сильну контузію та поранення. Медики одного з лікувальних закладів у центральній Україні швидко поставили розвідника на ноги.
— У мене була сильна контузія, гематома головного мозку та поранення ноги. До того ж я тоді почав заїкатися та мав проблеми із зором. Проте за місяць часу наші медики поставили мене на ноги. Зараз почуваюся набагато краще та вже за кілька днів підсилю побратимів на Донецькому напрямку, — говорить розвідник.
Умар зазначає, що готовий і далі нищити ворога до самої нашої перемоги.
Фото з архіву Умара Абдуль Азиза
