Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
33-річний підполковник Роман Василюк сьогодні відновлюється після поранень та поневірянь у полоні та готується до нової льотної роботи в небі України, адже визволення української землі триває, і роботи для льотчика штурмовика ще дуже багато.
Те, що Рома народився у сорочці, стало зрозумілим ще його інструктору у Кіровоградському аероклубі. Тоді, 08.08.2008 — такі дати не забуваються, як і перший політ — юнак вперше виконав самостійний виліт на літаку Як-52.
— Це було після першого курсу, — згадує пілот. — Незабутнє відчуття свободи! Все пройшло нормально, все виконав — заходжу на посадку, випускаю щитки і розумію, що щось не так: з однієї сторони тяга рветься, поломана повністю, а з іншого — надламана навскіс… Якби зломилась — в мене ж ручка в борт була — літак би просто з крену пішов… Я тільки сів — і гальмівний тросик обірвався. Але поля вистачало… Згадав тоді, як інструктор розповідав, як діяти треба…
Після приземлення оглянули машину, сплеснули руками, і тоді курсанта стиснув в обіймах сам начальник аероклубу:
— Довго літати будеш! Ти в сорочці народився!
І літав. На навчаннях та зборах, на «бойові» на початку АТО, потім — знову наполегливі тренування.
Із загальним нальотом у 500 годин — до війни нашим молодим льотчикам такі цифри й не снилися — вже маючи певний бойовий досвід, майор Роман Василюк став слухачем НАОУ. Навчання перервало вторгнення орди…
Прискорений випуск і — пекельне небо російсько-української війни. Відразу — в бій. Летіли у парі з друзями-однокурсниками. І… мало не були збиті під час першого бойового вильоту!
— 14 березня полетіли на Ізюм, — розповідає льотчик про перебіг подій того фатального весняного дня. — Вже потім дізналися, що під нами три «Буки» стояли… А тоді — летимо і — захват! Літаки опромінюються радіолокаційною станцією! Зманеврував і зірвав захват. Пройшли ще 30 кілометрів і — знову захват, градієнт опромінення 360, як не крутилися, зірвати не вдавалося… Але й ракету поки що не пускали, тож ми розвернулися й уже зовсім низенько над землею пішли назад. А після обіду знову парою полетіли вже на Волноваху…
Йшли на гранично малій висоті, 5 метрів. Спочатку ведучий «перестрибнув» посадку, і відразу Роман почув його голос:
— Але ж і техніки тут!..
Перелетів посадку й сам, і теж побачив: напівколом стоять гаубиці «Мста». І тієї ж миті відчув влучання у літак ракети.
— В очах потемніло, практично навпіл склало — головою в приладну дошку, грудьми ручку управління дістав, а це — долі секунди… Відкриваю очі — переді мною земля і населений пункт, якщо не помиляюсь, село Єгорівка… По тангажу перевірив — не керується, все миготить… Одразу перед очима картинка — а воно ж дуже швидко відбувається: коли москалів збивали, їхній льотчик катапультувався і парашут його повис на фронтоні хати…
Відразу ж — шалена думка: «Якщо виживу, зараз і сам поламаюсь, і літак, з боєприпасами — всі 18 тонн — знесе купу хат»… Але, певно, янгол-охоронець був насторожі: вивернув ручку у правильний бік і катапультувався. Висота була дуже малою, тож шанси вижити — мізерні…
Але вижив. Зняв маску, шолом. Спробував підвестися — не вдалося, лише зміг відстібнути парашут. Озирнувся — поле, до села — чимала відстань, а зовсім близенько, метрів 700-800 — гаубиці, поряд — жодного можливого сховку. І відразу по ньому почали стріляти. Влучили біля коліна, впав. Краєм ока побачив, як полем летить машина…
— Встати! На коліна! Телефон! Документи!
Підвів очі — «Панцир» стоїть. Так ось, із чого збили…
— Скільки вильотів виконав?
— Два.
— Чого брешеш?!
І відразу — удар прикладом по обличчю. Після цього — усе як у тумані: вертоліт, розрізання штанини і — знову провалля… У свідомість прийшов лише на третій день. Російські медики дивувалися, як він вижив із такою крововтратою, до того ж — чому його не перев’язали. І — знову: «Ти у сорочці народився!»
Тільки перев’язали, як почулося: «Повітря!» Поруч лягла ракета, і Роман відчув, як запекло у спині…
— Живий? — забіг у намет російський медик-найманець Вова. — Ну, ще раз у сорочці народився!..
Потім була санчастина у Мелітополі, допити. Наступного ранку Романа завантажили у КамАЗ, сказали, мовляв, повезуть до Сімферополя, де витягнуть другу кулю, натомість привезли в Донецьк. Спочатку відібрали куртку, золотий ланцюжок із хрестиком, а потім все ж відвезли до лікарні. Там вже дістали другу кулю. Хтось із небайдужих лікарів запитав:
— Своїм сказав, що живий?
— Ні…
Кажуть, давай номер, кому подзвонити, попередимо. Дав номер дружини. Але дзвонили не з Донецька, а з Бердянська, перестраховувалися. Це він вже потім дізнався. Ще принесли пораненому два станки, щоби поголився, гумові шльопанці, спортивні штани, футболку і светр.
Там був близько тижня. Охороняли строковики. Вони тихцем кілька разів давали телефон, і Роман зміг телефонувати дружині.
Невдовзі полоненого перемістили кудись на околицю міста, де на базі санаторію для шахтарів ще в 14-му зробили шпиталь. Там охороняли вже контрактники. Й так не дуже добре було, а тут почався справжній жах. Деякі медики хлопців навіть не перев’язували. А якщо і перев’язували — то це виключно серветка, зволожена спиртом, і бинт. До рани присихає, потім відривається й кровоточить. Одна лише медсестричка виявилась дійсно милосердною, почала приховано приносити бутерброди, а її колега питає її: «Чого це ти бігаєш, допомагаєш?» А вона у відповідь: «Знаєш, мого мобілізували, і батюшка мені сказав, дізнавшись, що я медсестра у військовому шпиталі: якщо хочеш, щоби з твоїм чоловіком все було гаразд у разі, якщо з ним щось станеться, стався до тих людей, які в госпіталі, з милістю». Тож вона ані їжі, ані медикаментів для полонених поранених не шкодувала.
На початку квітня Романа перевели в колонію, в Оленівку.
— Усіх трьохсотих звантажували з машини, щоправда, не били, а решту — били, — пригадує офіцер. — Ременями з бляхами, дубинками, пластиковими трубами, в які була вставлена арматура. Так вбили одного нашого військовослужбовця…
В Оленівці продовжились митарства: спали на бетоні, на піддонах. Лікарі — лише одиниці пам’ятали клятву Гіппократа і навіть води привозили, і сигарет залишали … А зазвичай — бувало, хтось попросить води, а у відповідь: «може вам ще й кави чи тьолок?!» А якщо потім і приносили воду — то у каністрі з-під бензину чи соляри: в пляшку наливаєш, а вона відразу рудою стає, ніби з батареї спустили…
19 квітня з Оленівки перевели до Суходольська. Там підстригли, поголили, коротенько описали: де родився-хрестився-служив. Коли черга дійшла до нього, почувши прізвище, переглянулися:
— Василюк? Льотчик!
І вийшли на перекур.
Потім повезли на «розстріл». Імітація страти на льотчика не подіяла.
Невдовзі повезли вже до російської зони. Там — ретельний медогляд, аналізи: брали кров, слину, навіть нігті та волосся. Всі шрами переписали. І знову — допити, знову — безглузді запитання про приналежність Криму, джерела його патріотизму та нісенітниці про нібито знайдені у Чорнобилі креслення ядерних боєголовок…
А потім — знову подорож… З росії вже до білорусі. Обмін відбувся на Чернігівщині. Перед обміном конвоїри навіть каву запропонували на заправці. Ще й на вибір — лате чи еспресо…
З полону льотчика вдалось звільнити зусиллями ГУР Міністерства оборони України 24 квітня, після чого він зустрівся з начальником ГУР генерал-майором Кирилом Будановим та секретарем РНБО Олексієм Даниловим.
Відразу після обміну лікар дав Романові свій телефон, і чоловік зателефонував дружині.
Зустрілися вже у столиці, біля гуртожитку університету. Перед цим встиг отримати новий однострій, телефон, сім-карту. Радість зустрічі, міцні обійми з коханою та родичами, а потім — тривале лікування й відновлення.
Сьогодні для Романа немає інакшого погляду на своє майбутнє, крім — літати. За себе та за хлопців, які не повернулися з польоту, стали небесним воїнством. Тим більше літає і воює — так само, на Су-25, і рідний брат, Олександр. Воюють два батькових брати. Словом — всі у строю, невдовзі до них долучиться і він!
— Нічого! Для України все буде добре. Нас не здолати! Переможемо! — переконаний льотчик-штурмовик. — Лише — скоріше б за штурвал!
Марина Тепленко, спеціально для АрміяІнформ
