Усі відстрочки від призову зі сталими підставами тепер продовжуються автоматично в Резерв+. Також відстрочку можна буде оформити чи продовжити офлайн в центрах надання адміністративних…
У цього немолодого чоловіка глибокі сіро-сині очі. Він понад пів року провів в окупації, і не просто вижив, а й допоміг десяткам своїх односельців не пропасти і не згинути на захопленій ворогом території. У Високопіллі на Херсонщині Анатолія Григоровича Чередніченка знає кожний, адже він нікому не відмовив у скрутну годину.
На перший погляд здається, що цей літній чоловік – звичайний пенсіонер, який любить поратися на власному обійсті. Він дійсно чудовий дідусь для власних онуків, надійний друг, порадник і батько для синів. Але так сталось, що довелось бути ще й «опорою і надією» для багатьох сторонніх людей, які залишились в окупованому ворогом селищі, у яке війна прилетіла з першими весняними херсонськими вітрами.
Слова «росіянин» й «мародер» – синоніми
Початок того березня 2022 року Анатолій Чередніченко пам’ятає дуже добре, адже в його дім прийшла ворожа окупація:
– Це було дванадцяте березня, ми чекали їх з півдня, а вони (росіяни – ред.) зайшли з Князівки, це північні околиці Високопілля. Наші намагались дати бій, але їх було зовсім мало, стояли тут десь 30-40 чоловік, – згадує Анатолій Чередніченко. – Вони були лише з автоматами, але два російських БМП спалили в полі, правда й самі мали втрати, які, не скажу, але я потім дізнався, що в місцевому морзі лежали два тіла наших бійців…
– А потім зайшли росіяни, але не так, що техніка тут по усіх вулицях ходила, вони заїхали в центр селища кількома бронемашинами і автомобілями. А вже за день-два вони почали ходити по усіх будинках і буквально «шмонати» кожну хату, – продовжує чоловік. – А в нас більша частина людей уже повиїжджали, але мої ще усі були тут, і сини, і невістки, і дворічний онук. Ми під час усіх цих подій сиділи по підвалах, – уточнює пан Анатолій. – З тих людей, які повиїжджали, багато хто дали мені ключі від власних осель, щоб я приглядав за будівлями. Та ще й скрізь полишались і курочки, і собачки, то я приходив і годував живність.
Чоловік продовжує згадувати, що спочатку у «довірених» оселях жодної стрільби ніде не було.
– Але за день-два я їхав велосипедом і помітив, що до деяких вже вдерлись окупанти для того, щоб там розміститись. Беру й говорю їм, що я тут «хазяйную», тут є людське майно і кури-качки, усе це не чіпайте. А вони так подивились на мене загрозливо і кажуть, то дай ключі, а я бачу, що навіщо вже ті ключі, якщо скрізь замки зламані, а двері вибиті, – розповідає Анатолій.
– Ото все вони в кожному дворі «обшмонали», заходили і виламували усі двері, от воїни, – згадує чоловік прибулих зайд в російськіх «жаб’ячих» одностроях. – Вони ходили вулицями з «монтировками» і сокирами, а самі брудні та обшарпані… звали себе «донєцкі», злющі дуже на нас, усе повторювали, що вісім років вони по підвалах сиділи, а зараз прийшов вже наш час туди лізти.
Чоловік розповідає, що мародери обходили кожний дім по декілька разів. Там, де хтось жив – постійно перевіряли паспорти, дивились реєстрацію, шукали «АТОшників». Ну а потім пішли по гаражах і підвалах:
– Нагло так наказують мені, «ану відкривай скрізь гаражі», в кого була машина – просто відбирали, – продовжує розповідь Анатолій Григорович. – В мене по сусідству розташована дільниця місцевого енергопідприємства, то вони забрали увесь транспорт, і навіть той, що стояв поламаний, а у начальника, якого сюди викликали погрожуючи зброєю, забрали його власну автівку.
Фактично очолював громаду, але у співпраці оркам відмовив
Дехто з місцевих мешканців в особі Анатолія Григоровича Чередніченка бачив не лише людину, яка здатна вирішувати складні соціальні питання. Його вважали місцевим лідером чи «старостою», але в жодному випадку не колаборантом. Він не працював з окупантами, а допомагав людям долати їхні проблеми.
На той час в селищі залишились під окупацією близько трьох сотень мешканців (хоча до російського захоплення у Високопіллі налічувалось більше ніж чотири тисячі жителів – авт.).
– Мене знають тут, як людину, до якої можна звернутись по допомогу, – розповідає пан Анатолій. – У мене сини мешкають на сусідній вулиці, а далі, ближче до центру селища – рідний старший брат з родиною, тож я й допомагав і допомагаю людям, як можу. За окупації ми ділились тут усім. Але стати колаборантом і йти на співпрацю з ворогом я ніколи б не погодився, тому не мав жодної «колаборантської» посади.
Окупанти намагались створити у Високопіллі якусь свою «адміністрацію», і навіть знайти когось, щоб призначали керувати громадою. Проте сама громада вирішила по-іншому, жила так, як і раніше.
– У нас так вийшло, що залишилась в окупації одна з депутатів селищної ради (згодом загибла дружина брата Анатолія Григоровича – авт.) і заступник голови селищної адміністрації, – розповідає чоловік. – Ще з початку захоплення Високопілля окупанти примусили цих жінок зібрати селищні «збори», на які самі зігнали всіх, хто міг ходити. На цих «зборах» люди почали кричати про те, що декілька місцевих хлопців і чоловіків десь просто пропали, – розповідає про ті події Анатолій Григорович.
– «Старший» з росіян, який був на тих «зборах», запевнив, що усіх знайдуть і повернуть, кого, можливо, затримали, але люди не заспокоювались, поки до місця зборів не підтягнулась машина з автоматниками.
Як згадує Анатолій Чередніченко, добровільно керувати громадою ніхто не погоджувався, тому окупанти наказали, що суворо питатимуть за усе, що трапляється тут, зі згаданих жінок. А ще вони наказали, що ті розподілятимуть різну російську гуманітарну допомогу.
– Цю «допомогу» привозили раз чи два, хто її брав, я не знаю, – пригадує чоловік.
– Чого люди звертались до мене? Хоч я вже давно і пенсіонер, але свого часу очолював місцеву харчосмакову фабрику, був головним інженером комбікормового заводу, директором хлібоприймального пункту – працював з багатьма місцевими й обіймав доволі відповідальні посади. А тепер і старший син має невелике сільгосппідприємство, бере в оренду землю і обробляє її, а я й молодший син йому допомагаємо. Хоч я і на пенсії, та люди за звичкою часто йдуть по допомогу до мене, – веде свою розповідь Анатолій Чередніченко.
Місцеві мешканці не вважали і жінок-«очільниць» селища колаборантами. І саме до них звертались, кому потрібна була невідкладна поміч, адже більше не було до кого.
– У нас, наприклад , захворіла колишня вчителька, яка залишилась сама в окупації, ми їй і ліки дістали, і продуктами допомогли. Це була не робота на окупанта, а більше координація і надання допомоги тим, хто залишився «під ворогом», переважна більшість з цих людей за різних причин просто не змогли евакуюватись, – розповідає пан Анатолій. – Я й сам не поїхав, адже залишився «наглядати» за своїм господарством, хатами синів, родичів і сусідів.
Хто не встиг втекти, мусив терпіти всі ворожі знущання
Можливість поїхати з Високопілля на підконтрольну Україні територію у більшості місцевих з`явилась лише перед Великодніми святами.
– Тоді й виїхали мої сини з родинами і дворічним онуком, який понад півтора місяця прожив у підвалі, – згадує Анатолій Григорович. – Хлопчик дуже лякався, коли «прилітало» десь поряд, а синів декілька разів затримували за різних причин окупанти. Залишатись ставало дедалі небезпечніше. Тож саме на Великдень мої усі поїхали, а тут зі мною залишилась лише дружина, – продовжує згадувати чоловік.
Дякуючи згаданій жіночці-депутату, для селян Високопілля на декілька годин росіяни дали «зелений коридор» в напрямку Зеленодольська. Сини Анатолія Григоровича разом із родинами миттєво зібрались і поїхали. Але того дня вони повернулись, адже «коридор» не діяв. Виїхати їм вдалось лише наступного дня, вибирались пішки через зруйнований міст біля Давидового Броду.
– Там у них позабирали телефони та документи, і кажуть: «йдіть куди хочете», на руках з дворічною дитиною… але це інша історія, яку ми вже пережили, – сумно пригадує чоловік. – Окупанти привезли згодом цілий мішок із документами, які вилучили у тих, хто виїжджав, і я знайшов і забрав паспорти своїх синів і невісток.
А ще через день окупанти все ж дали можливість місцевим провести евакуацію в Зеленодольськ. До підконтрольної на той час української території було майже півтора десятка кілометрів, багато високопільців пішки подолали цю відстань…
– Дізнавшись про «коридор», я взяв власного тракторця, яким обробляли город, – пригадує чоловік. – В його причіп могли поміститись декілька людей, тому я разом ще з одним сусідом встигли на переміну за кермом навіть декілька разів вивезти до українського блокпоста своїх земляків.
Щодо репресій проти мешканців Високопілля. У Анатолія Чередніченка дуже страшні спогади:
– Один чоловік, на ім`я Віктор, якого згодом на вулиці застрелили окупанти, розповідав жахливі речі. Він мешкав на західній околиці селища, біля колишньої автозаправки, і поряд розташовувався російський блокпост. Повз його хату йшов заїзд на невеликий пустир. Цей пустир місцеві мешканці розкопали та інколи брали пісок для будівництва, – продовжує пан Анатолій. – Зі слів Віктора, на цей пустир майже щоночі росіяни привозили тіла замордованих і закопували їх. Іноді звідти було чутно крики і постріли. Там ще поки ніхто не розкопував, бо, можливо, заміновано.
Ще Анатолій Григорович пригадує, що люди розповідають і про декілька таємних поховань на колишній місцевій харчосмакофабриці.
– А ось днями на східній околиці селища біля залізничного насипу розкопали бліндаж, а у ньому три тіла чоловіків-високопільців, яких замордували і завалили у цьому бліндажі росіяни. Саме зараз я займаюсь організацією поховання одного з них. Інших двох поховали вчора, бо їхні тіла раніше опізнали родичі, – розповідає чоловік.
– Як ми виживали в окупації? Особливо ніхто ж запасів не робив на випадок війни, так і моя родина. Єдине, що я зробив, це встиг заправити газом декілька балонів, потім заправив ще кілька, і ними поділився з сусідами, залишивши собі один, – розповідає Анатолій Чередніченко.
– Продуктами ділились одні з одними, а ту «гуманітарку», яку привозили росіяни, ніхто майже не брав, декілька мішків борошна, макаронів і круп продовжують валятись під завалами зруйнованої будівлі селищної адміністрації. Одного разу рашист почав примушувати чоловіка, на ім`я Володя, брати цей «пайок», а коли той відмовився, то окупант його побив і погрожував розстріляти.
Наприкінці літа, коли українська армія розпочала операцію із витіснення росіян з Високопілля, обстріли селища значно збільшились.
– Нам із сусідами доводилось майже постійно сидіти в підвалах, – згадує чоловік. – Коли почув залп, вже знаєш, куди і коли має прилетіти відповідь. Ось і мені на подвір`я прилетіло, повибивало шибки, побило покрівлю і мене дещо контузило. Ось гляньте на залізні ворота, які побиті уламками, як друшляк для макаронів…
Життя українців для росіян не варте й копійчини
Його власна історія теж показує, що чуже людське життя для ворога – нічого не варте. Подібні спогади про спілкування з окупантами має кожен, хто залишився на захоплених територіях:
– Одного разу і мене ледь не пустили «в розхід» росіяни. Того дня ввечері я порався біля будинку, а мій старший брат, саме в цей час, чомусь вирішив до мене заїхати. І хоч до початку комендантської години залишалось ще достатньо часу, щоб ми могли поспілкуватись, але трапився небезпечний інцидент.
– На перехресті моєї вулиці брата зупинив озброєний патруль і почав прискіпливо перевіряти документи й погрожувати зброєю. А потім кажуть: йди і поклич того брата, до якого ти їдеш. Ну, я і підійшов до них. Троє рашистів, попиваючи пиво з пляшок, спочатку мирно попросили у нас цигарки, а далі й кажуть, що зараз подивляться, як ми будемо корегувати вогонь української артилерії, – згадує чоловік. – Ось уже кілька днів поспіль саме в цей час після початку комендантської години наші військові артилерією і РСЗВ завдавали ударів по розташуваннях окупантів у селищі. Наші били влучно, тож рашисти з ніг збились, розшукуючи тих, хто так прицільно наводив українську арту.
– Тож ми й стояли з цими трьома окупантами, які нас ображали й провокували різними питаннями, на кшталт: чого ми не поважаємо День Перемоги на 9 травня, і коли на нашу думку розпочалась війна, – розповідає пан Анатолій про досвід спілкування з рашистами.
Він переконаний, що тоді ті троє загарбників чекали відповідь на усі свої провокативно-безглузді запитання, щоб навмисно затягнути якнайдовше розмову, і тим самим побачити, чи це ті корегувальники, яких вони шукають.
– Один із них увесь час крутив біля мого обличчя пістолетом, витягне і засуне назад в нього магазин, а сам дуже нервує і смикається, постійно нас ображає і намагається заглянути у вічі, впіймавши нашу реакцію, – розповідає Анатолій Григорович. – Мені ось скоро буде сімдесят років, брат мій ще старший на декілька років, і нас літніх чоловіків цей психічно хворий юнак обзиває «нациками» і погрожує на місці розстріляти. Відверто страшно з таким мати справу, – пригадує чоловік.
Ще влітку одна з жіночок-«керівників» Високопілля пані Ольга загинула від ворожого обстрілу, коли йшла принести воду літній сусідці.
– Загибла була дружиною мого брата – братова, як кажуть… – ділиться сумними спогадами чоловік. – І так тоді трапилось, що ми за кілька годин її й поховали… літо, спека і немає світла, тож ні морг, ні холодильники не працюють, тримати тіло просто не було де. Брат вирішив поховати дружину прямо того ж дня. І саме тоді тривали найзапекліші бої за цей напрямок.
– Я пам`ятаю ту поховальну процесію: скрізь канонада від артилерії, по селищу прилітає і з мінометів, і з «Градів», на сусідніх вулицях горять хати, а я велосипедом на тачці тягну труну з покійною, а за мною брат, теж на велосипеді везе декілька вінків, за нами підтюпцем біжать декілька знайомих і родичів, і в цей час над нами зі свистом і шипінням пролітає ракета в напрямку Кривого Рогу… Це було пекло прямо на землі.
Кати у жаб’ячих одностроях не гребували ані яким злочином
Пан Анатолій згадує про ще один випадок, який трапився зовсім поряд з його обійстям, коли рашисти розстріляли родину – чоловіка і жінку, і це сталось майже в нього на очах. Ніхто не знає, за що кати позбавили цих людей життя.
– Того разу повз мій будинок проїхала автівка із «Z-ками» і зупинилась неподалік. З неї вийшли двоє російських військових і зайшли на подвір`я. Я подумав, що знову приїхали мародерити, але знав, що там живе одна родина. Тут рашист вибіг з двору і покликав третього, який був в машині.
Удвох вони побігли до будинку і звідти почулась стрільба, лунали і автоматні черги і одиночні постріли. Військові ті швидко вийшли, сіли в авто і рвонули геть. Анатолій Григорович згадує, що спочатку він з сусідами думали, що то мародери, які постріляли собак, адже там в господарів були великі алабаї. Але за деякий час виявилось, що стріляли в людей, загинули сорокарічні чоловік і жінка. Ці люди теж наглядали за кількома покинутими хатами своїх односельців, і саме через це виник конфлікт з російськими мародерами, а ті, не довго думаючи, просто застрелили людей.
За іншою версією, рашисти «вичисляли», де живе молода дівчина, яку за кілька днів до того хтось з них згвалтував. Кати шукали свою жертву, щоб продовжити брудні розваги і запитали про неї в цих людей. Ті відповіли, що не знають, де вона мешкає, і покидьки завітали до їхнього дому, щоб «жорсткіще пресанути», і «терпіли», можливо, все згадають.
Але візит переріс у трагедію. Про подію повідомили інших російських військових, які стояли в Високопіллі. Пан Анатолій згадує, що ті зайшли в будинок і оглянули місце злочину, а один, вийшовши з будівлі, недбало кинув, що вбивці навіть контрольні постріли в голову зробили…
– Я з декількома сусідами-чоловіками організувались, привезли дві труни і того ж дня поховали загиблих. На цвинтар прямо під час поховання під`їхала автівка, з якої вийшли декілька рашистів «бурятської» зовнішності, я їх «оленеводами» називаю, – розповідає Анатолій Григорович. – Один із них сказав, що вони самі знайдуть тих, хто це зробив, і віддадуть нам, щоб ми судили їх.
Через деякий час тих, кого підозрювали у вбивстві, привезли у Високопілля на так зване опізнання, адже, шукаючи згвалтовану дівчину, вони розмовляли ще з кількома мешканцями селища. Проте ті боялись розправи з боку друзів- катів, і свідчень проти них не дали…
Анатолій Чередніченко згадує, що це були раніше згадані «донєцкі», вони були найогидніші та найжорстокіші, а ще й до того, майже усі постійно п’яні, брудні та обірвані:
– Вони увесь час шукали, що б вкрасти, «віджати», намародерити. Забирали з гаражів навіть ті машини, які уже давно не їздили. Де вони їх діли, де залишили – ніхто не знає, – пригадує пан Анатолій. – Більшість з них дуже боялись наступу української армії. І ось одного дня їх усіх десь не стало, і за кілька годин я побачив, що вулицями йдуть гарно екіпіровані міцні хлопці з жовтими стрічками на рукавах, я кажу сусідові: «Дивись, це ж наші, це не білі пов`язки, а жовті, це – Україна». Я вийшов з воріт, стояв, дивився на них і хотів плакати від щастя.
Фото автора
