Якщо раніше росіяни покірно терпіли всі негаразди, пов’язані з розв’язаною ними ж війною проти України, та будь-які знущання з боку…
Група саперів Державної спеціальної служби транспорту МО України виконує завдання з розмінування на деокупованій території в Харківській області. На ночівлю хлопців пустила до себе родина Савенків. Саперам відділили окремі «апартаменти» — літню кухню, де вони і розмістилися з відносним комфортом.
…Тієї ночі сержант Слинявчук довго не міг заснути. Вже давно бачили не перший сон його товариші — Роман Прудніков та Олександр Панченко. Господарі подвір’я також погасили світло в будинку і відпочивали. Лише сержантові не спалося. Якесь дивне відчуття тривоги не давало поринути в обійми Морфея.
— Й досі не можу пояснити, що мене так турбувало. Наче від лінії фронту відносно далеко, проте відчуття, що неодмінно щось має відбутися, не давало спокою, — згадує Любомир.
Раптом здавалося, що тьмяне світло, яке падає з вікна, стає дедалі яскравішим. Визирнувши у вікно, Любомир не повірив власним очам. Напроти горів будинок господарів. Полум’я вже повністю обійняло кришу і невблаганно наближалося до сіней, відрізаючи від рятівного виходу мешканців будинку.
На роздуми вже не було часу. Сержант Слинявчук зірвався з ліжка, миттєво розбудив своїх хлопців і вискочив на подвір’я. Поки хтось з саперів викликав пожежників, Любомир спробував прорватися до будинку, що палав. Двері, до яких наближалося полум’я, були зачинені. Любомир Слинявчук підбіг до вікна. Щосили почав стукати, намагаючись розбудити господарів.
— Я боявся, що вони вже отруїлися чадним димом, тому необхідно було якнайшвидше потрапити в будинок. На щастя, на подвір’ї знайшов сокиру, за допомогою якою виламав вікно і проліз в будинок. За мною кинувся Олександр Панченко, — говорить сержант Слинявчук.
У вщерть задимленій хаті полум’я вже доповзало до кімнат, то ж треба було діяти негайно. Першим Любомир Слинявчук побачив господаря Віталія Савенка, якого в густому диму він провів до вікна та допоміг вилізти з будинку. А тим часом Олександр Панченко вже евакуйовував налякану сестру господаря — Світлану. В будинку залишалася ще старенька бабуся, яка через хворобу не вставала з ліжка. Переступаючи через полум’я, Любомир Слинявчук пробрався до ліжка старенької і виніс її на руках.
Здавалося б, все — люди в безпеці! Проте, вже на подвір’ї бабуся почала благати врятувати улюбленців родини — двох сірих котів, які залишилися в будинку. Сержант Слинявчук, не вагаючись, вже втретє повернувся до охопленого полум’ям будинку, знайшов пухнастиків і виніс їх на свіже повітря.
— Ну, що всі врятовані? — запитав Любомир у господарів, і почувши ствердні відповіді, побіг відкривати ворота — на подвір’я під звук сирен заїжджали пожежні машини…
Зрозуміло, що до світанку вже ніхто не думав про сон. Після того, як пожежники приборкали вогонь, наші герої допомагали господарям ліквідувати наслідки страшного, лиха, що спіткало родину.
Розуміючи, що насамперед потрібно накрити будівлю, хоча б тимчасовою покрівлею, наші військові скинулися грошима і допомогли родині Савенків купити плівку, якою накрили пошкоджений дах. А згодом, хлопці передали постраждалим продукти зі свого харчового набору.
— Ніколи не ділив людей на «своїх» та «чужих». Ми всі — українці, і неважливо, де хто народився — на Заході чи Сході. Ба більше, зараз час такий, що потрібно допомагати один одному. Лише згуртувавшись, переможемо цю рашистську навалу, — зазначив наостанок Любомир Слинявчук.
До речі, одна з врятованих кішок, яка під час «евакуаційної операції» добряче подряпала руки сапера, наразі не відходить від Любомира і, схоже, вирішила, що саме він стане її новим господарем.
