Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Військовослужбовець на позивний «Іва» з перших днів широкомасштабної війни бився пліч-о-пліч разом з іншими воїнами в одній із зенітних ракетних бригад повітряного командування «Південь». І за цей час він встиг пережити чимало, але ніщо не зламало залізної волі чоловіка.
Коли 24 лютого о пів на четверту годину ранку у Новій Каховці, де дислокувався підрозділ, пролунав вибух, «Іва» разом із побратимами відразу зрозумів — почалося. Бійці ховали техніку в лісі, адже загроза ракетних та повітряних ударів була дуже високою. І ось опівдні вони отримали команду на передислокування. «Іва» разом з водієм вже під’їздили до мосту через річку Конка, але там їх вже чекала ворожа ДРГ…
— Ми були, мов у матриці: по кабіні літають кулі й усе ніби у повільній зйомці. Звичайно, ми розгубилися. Я навіть не одразу зрозумів, що поранений. Кажу водію: «По нас стріляють, треба виходити з машини». А він у ступорі, то ж довелось виштовхувати силоміць. Ми побачили, як з-під мосту виходять люди в російському камуфляжі, почалась перестрілка, — згадує «Іва».
Відійшовши від військової машини, на шляху зустріли цивільних. Небайдужі люди допомогли захисникам. Ви уявляєте безстрашність нашого народу? Випадковий водій зупинився та погодився відвезти пораненого «Іву» в лікарню — першу медичну допомогу товариш надавав йому прямо в автомобілі. Чоловік дістав наскрізне поранення легені — то ж побратим змушений був зрізати закривавлений бронежилет.
«Іва» прокинувся в реанімації. Перебувати на окупованій території з кульовим пораненням — великий ризик, адже «гестапо» окупантів шукало поранених військових по всіх медичних закладах Херсонщини. Лікарі, звісно ж, знали, хто він і як дістав поранення, але ніхто не проговорився — ані батіг, ані пряник окупанта не здатен був залякати чи підкупити медперсонал. Військовий відновлювався місяць, а потім ще проходив реабілітацію, увесь час під Дамокловим мечем викриття його ворогом.
Але час минав, до бійця повертались сили, і врешті-решт він вирішив прориватись до своїх. Задум був небезпечний, адже на блокпостах рашисти ретельно оглядали всіх, хто намагався перетнути лінію фронту: шукали кульові поранення, синяки від бронежилетів, шрами, татуювання, оглядали документи. Перетинати кордон до Миколаївщини було занадто небезпечно, тож «Іва» задумав виїздити через Запорізьку область, коли підвернулася нагода.
«Іва» розповідає, що подорож була ризикованою і могла закінчитись полоном, або навіть гірше.
— Сказати, що мені пощастило — не сказати нічого. У мене перевіряли лише особисті речі та документи, тіло не оглядали. Благо, в паспорті не було записано моєї реєстрації при військовій частині, бо тоді моя подорож була б фатально короткою, — пояснює він.
Коли вони приїхали в Запоріжжя, їх зустріли місцеві працівники поліції, які пильнували можливих ворожих шпигунів. Після всіх процедур чоловік направився до своєї військової частини повітряного командування «Південь». До слова, водію, що вибирався з нашим героєм, також вдалося виїхати з Херсонщини і він також продовжує захищати Україну.
Під час своєї зухвалої втечі з «тюрми», на яку окупанти перетворили захоплені території, «Іва» постійно підтримував зв’язок з українськими військовими — радився, як краще діяти та питався порад в тих, хто вже евакуювався з окупації.
А далі справа була за малим — пройти певні інстанції, відновити документи та повертатися у стрій, аби боронити рідний край від чуми рашизму. Адже справжній солдат завжди залишається вірним своїй країні, бо Батьківщину на шматок хліба та голослівні обіцянки не міняють. «Іва» чудово це розуміє.
Фото автора
