«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
78 років тому понад мільйон синів і доньок України поклали своє життя за визволення Батьківщини від німецьких окупантів.
«Це ми, росіяни, визволили вас…»
28 жовтня 1944 року останній німецький солдат під натиском Радянської армії залишив найзахідніший регіон України — Закарпаття. Українську землю визволяли воїни, які представляли практично всі республіки колишньої радянської імперії. Вже понад 30 років на політичній мапі світу немає тієї імперії, а республіки стали незалежними державами. Але українці й сьогодні, на 78-му році після звільнення, з вдячністю згадують їхніх синів і доньок. Але…
Якщо почитати російські газети, подивитись росТБ і навіть поспілкуватися з пересічними росіянами, не кажучи вже про політиків, то складеться враження, що Україну з фашистського ярма визволяли виключно вони, росіяни.
— Сьогоднішні покоління українців до останнього подиху мають пам’ятати наших батьків і дідів, які проганяли з України гітлерівців, — заявив кілька років тому з трибуни держдуми один з їхніх депутатів.
Ніхто й не сперечається з цим. Маємо пам’ятати. Та чи маємо погоджуватися зі всіма твердженнями їхніх нащадків щодо виняткової ролі «русского человєка» у звільненні України? Чи повинні, схиливши голови, вислуховувати всю цю маячню про події на Українській землі в роки війни? Ні, звичайно. Розумію, що кремлівські пропагандисти-покидьки не змінять своїх поглядів: хто їм це дозволить? Та й гроші не пахнуть.
Перш, ніж говорити про звільнення України від німців восени 1944-го, перенесімось у літо 1941-го: між подіями, що відбувалися в ці роки, існує тісний зв’язок. І згадаймо, чому і з чиєї вини німецький вермахт так швидко окупував нашу землю, а його передові частини за 3 місяці вже були в Києві? А ще — як так могло статися, що лише в районі Києва в полон потрапили понад 600 тисяч червоноармійців, тобто кілька повнокровних армій? Відповідь проста: це сталося через злочинну суть радянської влади і вождів компартійного режиму, які сиділи в москві. Адже наприкінці 30-х були знищені майже всі командні кадри Червоної армії, а її командування, як показали перші дні війни, виявилося бездарним.
Проте влітку 1941-го саме Україна, взявши на себе перші удари німців, стала ареною кровопролитних боїв. Це тут, на Поліссі та Поділлі, загальмувалося їхнє просування вглиб «країни рад», а ставка верховного головнокомандувача за цей час встигла підтягти для оборони москви так звані сибірські дивізії і оточити столицю імперії протитанковими «їжаками», евакуювати на Урал сотні заводів, які незабаром почали постачати на фронт танки і гармати. І як не крути, а кожна адекватна людина визнає беззаперечний факт: стікаючи кров’ю, Україна рятувала свою «сестру» — росію, не знаючи, що минуть десятиліття і ця «сестра» питиме з неї кров. Так, як пили гітлерівці.
Попри ці беззаперечні факти сьогодні більшість пересічних росіян вважають, що це саме їхні діди і прадіди визволили Україну. Наче в радянській армії не було українців, узбеків, грузинів, євреїв. І дуже не люблять, коли їм нагадують про ті жертви, які зазнав український народ в роки війни, звільняючи і свою землю, і російську. Жертви, яких можна було б уникнути, коли б у кремлі не засіла сволота, для якої людське життя нічого не вартувало. Особливо московітів дратує тема так званих чорнопіджачників — українців, які не з власної волі опинилися в окупації, а після приходу радянської армії поповнили її ряди. Цих людей без будь-якої підготовки, з «трьохлінійкою» на 2—3 вояків кидали в бій, а якщо точніше, то на вірну смерть, дивуючи навіть самих гітлерівців. Ніскільки не применшуючи ролі представників інших народів у визволення України, мусимо визнати і такий факт: левову частку армій, фронтів, задіяних у вигнанні з нашої землі фашистів, складали саме українці, мобілізовані з приходом червоної армії. Оті чорнопіджачники…
«Зброю здобудете в бою…»
Комплектуванням полків і дивізій чорнопіджачниками займалися спеціальні польові військкомати. Восени 1943 року, коли після перемоги в Курській битві радянські війська зайшли на територію України, ставлення більшовицького керівництва до місцевого населення, що два роки прожило в окупації, було, м’яко кажучи, недовірливим. Мовляв, усі вони, особливо чоловіки, — це потенційні зрадники та колабораціоністи. Тому, за логікою кремлівських керманичів, ці люди мали «змити кров’ю» свій «злочин». Коли радянські війська звільняли місто чи село, польові військкомати відразу ж починали мобілізовувати чоловіків. Часто хворих і немічних, брали, траплялося, і хлопчаків 16—17 років.
Сьогодні історики, які досліджують тему визволення України, не можуть назвати точної кількості полеглих українців. Але в одному вони одностайні: втрати були жахливими. Особливо моторошним виявився штурм Києва в жовтні 1943 року, коли сталін наказав взяти місто до чергової річниці жовтневого заколоту. Тоді десятки тисяч, а деякі історики схиляються до думки, що рахунок йшов на 150-200 тисяч, чорнопіджачників кинули на Букринський плацдарм для відвертання основних німецьких сил, а регулярні підрозділи переправлялися тим часом, використовуючи Лютізький плацдарм. На шестикілометровому клаптику землі загинуло понад 250 тисяч солдатів, із яких значну частину становили щойно мобілізовані селяни в домотканих свитках.
Під час так званої другої хвилі мобілізації, яка прокотилася Україною у 1943—1944 роках, на фронт відправили понад 3 мільйони чоловіків, які, поповнивши знекровлені фронти, продовжували визволяти нашу землю. Збереглося безліч свідчень старих солдатів про нелюдську жорстокість, проявлену радянськими генералами і маршалами до них, рядових бійців. Не цитуватиму їх, а наведу лише спогади російського письменника-фронтовика Віктора Астаф’єва, який пройшов усю війну, визволяв Україну.
«Я намагався написати роман про Дніпровський плацдарм — не можу: страшно, навіть зараз, і серце зупиняється, й головний біль мучить… ми залишилися на клаптику землі, голодні, холодні, без тютюну, патрони на суворому рахунку, гранат немає, лопат немає, нас з’їдали воші, щурі хлинули до окопів. Так примусити нас воювати могли тільки ті, кому начхати на чуже життя. Двадцять п’ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п’ять…»
Замість післямови
Незадовго до 78-ї річниці визволення України від нацистів один із російських політиків заявив, що «Україна сильно перебільшує свої втрати в роки минулої війни». Маячня. За часів колишнього срср влада всіляко применшувала втрати у тій війні. Так ось, ще у 70-ті роки, під час святкування звільнення України від гітлерівських загарбників тодішній перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький заявив, що «Україна втратила 6750 тисяч осіб». Пізніше на офіційному рівні було сказано, що «людські військові втрати становлять 2,5 млн осіб і 5,5 млн мирного населення». Щодо загальних втрат СРСР — це 40—44 відсотки. Німці зруйнували майже 700 міст, 28 тисяч сіл, вивели з ладу 5600 мостів, зруйнували понад 30 тисяч технікумів і майже 18 тисяч лікарень. Завдані збитки становили 285 мільярдів рублів. У цінах 1941 року, тобто понад 40 відсотків від загальних збитків усього срср. У війні загинув кожен п’ятий житель Української РСР. З-поміж українців, мобілізованих влітку 1941-го, додому повернулися лише 3 відсотки.
Загалом, з майже 30 мільйонів громадян срср, мобілізованих в роки Другої світової, близько 10 мільйонів були вихідцями з України. Починаючи з другої половини 1943 року, вони становили 60-80 відсотків особового складу 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Українських фронтів. З Україною пов’язані основні вирішальні події на радянсько-німецькому фронті, оскільки саме на наших теренах було розгромлено понад 60 відсотків сухопутних сил німецького війська. Починаючи з січня 1943-го і до жовтня 1944-го Червона армія здійснила в Україні 13 наступальних і дві оборонні операції. А з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року на теренах сторони, що воювала, провели 29 із 76 стратегічних наступальних і оборонних операцій.
Але росіяни були б не росіянами, коли б не маніпулювали фактами, не брехали усьому світові. Нам, українцям, не потрібно перебільшувати втрати в роки війни. Нам не потрібні й співчуття московітів, які вже дев’ятий рік «визволяють нас від нацистів і бандерівців». Нам потрібна правда. І ми її знаємо.
