Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
55 років свого життя Володимир Бондаренко й гадки не мав, що таке — римувати віршовані рядки. Чоловік усе життя важко працював власними руками — більшість часу на будівництві. Та, щойно почалось широкомасштабне вторгнення орди в Україну, відвіз сім’ю в село, а вже наступного дня був у військкоматі. Служити колишній головний корабельний старшина потрапив до однієї з військових частин Повітряних Сил. І ось там, довго не маючи змоги заснути після насичених подіями чергувань, незадовго до свого 56-річчя Володимир Леонідович неочікувано для себе та побратимів став… поетом.
…На площі Перемоги люд голосить,
Біля будівлі мертвий хтось лежить.
Солдат маленьке немовля виносить,
В руці дитячій іграшка димить…
Горить вогнем Будинок офіцерів,
Будинок побуту увесь в диму стоїть.
Простий народ загинув від тирана,
Хто за цим злочином, за ширмою стоїть…
Це головний сержант Бондаренко писав у поезії «14 липня», присвяченій пам’яті десятків вінничан та переселенців, загиблих під час чергового терористичного акту рашистів, ракетного удару по середмістю Вінниці. Кремезний, вже немолодий чолов’яга, який, проте, як-то кажуть, підкови гне у велетенських долонях, не може усвідомити, ким це треба бути, щоб воювати не з військом, а з дітьми та жінками… І весь цей біль, весь розпач та емоції виливаються поетичними рядками на стандартні аркуші паперу, позичені у канцелярії батальйону…
Строкову службу Володимир Бондаренко відслужив ще на початку горбачовської перебудови — у 1984-87 роках. Три роки — на флоті. Був спочатку радіотелеграфістом, а згодом — старшиною підрозділу в бригаді ОСНАЗ — розвідувальній частині Чорноморського флоту в Донузлаві.
Повернувшись до Вінниці, став представником, як це заведено називати, найбільш мирної професії — будівельником. До прикладу, популярний у Вінниці спальний мікрорайон Поділля він будував, починаючи з найпершого будинку. Але в основному займався теслярською справою. Пісочниці, будиночки, лавки для дитячих садочків та шкіл — чимало дошкільних і шкільних закладів в обласному центрі зараз мають на території його вироби.
А ще майстер на всі руки є дідусем чотирьох прекрасних онуків, якими Володимир Леонідович дуже пишається. До слова, дітлахи також надзвичайно горді мати діда-захисника, а нещодавно навіть зробили свій маленький внесок у справу перемоги. У перерві між чергуваннями головний сержант долучився до будівництва комплексу «Вшанування захисників неба України» і власноруч посадив біля пам’ятника калину — символ України, її невмирущості та перемоги українського народу. А допомогли дідусеві викопати кущ біля хати у селі вони, четверо маленьких Бондаренків! Казали, сміючись розповідає головний сержант, це дід кудись на війну повіз!
Посадив — і знову до служби, до чергувань на одному з об’єктів Повітряних Сил. Служба серйозна й відповідальна. Така, що не терпить найменшої неуважності. Під час чергувань він максимально зосереджений, а ось у хвилини відпочинку продовжує римувати рядки.
В бій під стягом України
Як один усі підем.
Сил повітряних ми славу
Через вічність пронесем!
Це автор спробував написати свій варіант гімну Повітряних Сил. І вийшло непогано — залишилося відшукати того, кому текст стане до вподоби, й хто покладе ці слова на музику.
Треба сказати, що вірші Володимира Бондаренка, нехай вони поки що не надто відшліфовані, проте вирізняються своїм стилем, гарними римами, а головне — розкривають душу автора, його внутрішній світ. І, відверто кажучи, набагато перевершують перші поетичні доробки більшості з тих, хто тільки розпочав свій шлях у поезії, став на поетичну стезю.
І червоною ниткою через творчість старого солдата, але — молодого поета, проходить тема незламності України, її жаги до перемоги, нашої спільної найважливішої у житті справи, захисті рідного краю.
Ми нездоланні, воля наша сильна,
Одна в нас доля і одна мета.
Лунати буде вічно: «Слава Україні!»,
Бо Україна-Мати в нас одна!..
