У натовпі — студенти, айтівці, ветерани й військові у пікселі. За кілька метрів рекрутери пояснюють різницю між підрозділами та спеціальностями,…
Звірства російських окупантів в Україні після 24 лютого шокували весь світ. Фотографії воєнних злочинів росіян у Бучі, Маріуполі, Ізюмі та інших українських містах стали свідченням того, якою є реальна російська армія. Без ретуші та цензури. У травні цього року виник проєкт Russian War Crimes, аби донести правду про жахіття російсько-української війни за кордоном. Кореспондент АрміяInform під час виставки в PinchukArtCentre поспілкувався з кураторкою проєкту Ксенією Малих про те, як виставки впливають на сприйняття росії у світі.
— Як виникла ідея проводити за кордоном виставки фотографій про російські воєнні злочини в Україні?
— Все розпочалося зі Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Там був Russian House (російський дім. — Ред.). Кожного року росія орендувала це приміщення аби представити свою країну через різні події, де навіть були ведмеді та скоморохи.
Коли стало відомо, що знову відбуватиметься Всесвітній економічний форум, але росію не було запрошено, народилася ідея орендувати те саме приміщення, але зробити таку реальну репрезентацію росії та того, що російська армія нині коїть в Україні. Ми використали ті самі шрифти та дизайн, який був у росіян.
І в такий спосіб ми зробили виставку Russian War Crimes House. Всі державні делегації та журналісти, які там були, відвідали її. У нас просто кожні 10 хвилин була запланована зйомка. Це був дуже великий успіх щодо поширення інформації про справжні дії росії.
Ту виставку, яку ви бачите в Pinchuk Art Centre в Києві (тривала із 17 липня по 9 жовтня. — Ред.) це полегшена версія, адже основна аудиторія, яка тут — це саме українські відвідувачі, що відчули агресію росіян у своїй країні. Але сюди дуже багато приїздять міжнародних журналістів, урядових делегацій, тож досить важливо їм показати хоча б таку репрезентативну вибірку.
Водночас команда проєкту вирішила зробити таку версію, яка включає тільки пейзажі без людей. На світлинах майже немає людей. Ми відібрали фотографів, з якими працюємо, які в гарячих точках роблять ці фотознімки. Як приклад — фотографії з Маріуполя Мстислава Чернова та Євгена Малолєтки. Вони там були і намагалися допомагати лікарям, які готували людей до евакуації.
Є відео Олексія Сая, яке ми постійно для кожної виставки оновлюємо, де зібрано близько 7 тисяч фотографій. Він зробив відео, на яке наклав записи перехоплених розмов російських солдатів зі своїми матерями та дружинами. І ось це поєднання створює таке художнє прочитання. На подібне, звісно, дуже тяжко дивитися.
— Хто та як відбирає ці фотографії?
— Ми робимо добірку знімків, зв’язуємося з фотографами на місцях, які їх роблять. І, звісно, проєкт команда не сприймає суто як художній. Тут дуже мало власне художнього переосмислення — це документальний проєкт.
Але все одно у виставки є якась драматургія, є якийсь емоційний посил, який ми будуємо на візуальному матеріалі. Тому, звісно, коли відбираємо фотографії, то намагаємось показати ширшу географію та відповідну хронологію. Які події були спочатку, а які потім.
Кожна виставка оновлюється. На жаль, російські воєнні злочини не закінчуються, тож нині на виставці, що триває в Нью-Йорку, є фотографії з Ізюму. В останній момент вирішили опублікувати світлини, щоб показати нові свідчення звірств росіян.
Також у нас є дуже важлива інформаційна карта зі статистикою. Наразі проєкт виставок Russian War Crimes співпрацює з об’єднанням правозахисних організацій Коаліція «Україна. 5 ранку». Вони нам надають інформацію по регіонах. Також беремо дані з Офісу Генерального прокурора.
Навіть на цій виставці, щомісяця, ми оновлюємо цю карту.
Після Давосу було проведено виставку Russian War Crimes в офісі Європарламенту, потім у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. Тепер повезли в Нью-Йорк. Ми намагаємося обирати місце не художнє, а політичне. Там, де перебувають люди, які ухвалюють політичні рішення. Пройти повз виставку дуже важко, навіть якщо політики не зупиняться, щоб подивитися фотографію, але декілька секунд відео достатньо, аби відчути, що насправді відбувається.
— Скажіть, будь ласка, а з якими проєктами Ви як кураторка працювали до Russian War Crimes?
— Я мистецтвознавиця та дослідниця. Працюю здебільшого з українськими художниками та художницями. Досліджуємо в центрі молодих митців та створюємо архів сучасного українського мистецтва в межах Дослідницької платформи.
Загалом я займаюся тими темами, які турбують наразі кожного. І, звісно, було багато художніх робіт, які можна зараз оцінити як передчуття війни. Всі ці 8 років вони були тим голосом, який намагався привернути увагу світу та всередині України на те, що в нас відбувається.
— У чому Ви побачили відмінності сприйняття виставок у Європарламенті, НАТО та Нью-Йорку?
— Звісно, що перший найбільш емоційний ефект був у Давосі. Тоді, у травні, незадовго до Форуму, з’явилися фотографії з Бучі, які всі бачили. Але повного та всеохоплюючого масштабу жахіть російських воєнних злочинів іноземці не могли відчути.
У Давосі ще були цим дуже здивовані, бо туди приїздять делегації, аби знайти інвесторів. Останні зазвичай приїжджають для пошуку грошей на свої проєкти. І там було дуже багато бізнесменів, стартаперів — людей з бізнесу, а не політиків.
Бізнесмени заходили до Russian War Crimes House і запитували: «а може, ви збираєте гроші?». Ми казали, що ні, ми не збираємо гроші, утім, якщо хочете, у нас є посилання на фонди, через які можна підтримати ЗСУ. Але тут показуємо справжню росію — такою була наша функція та місія на Давосі.
Далі вже була виставка в штаб-квартирі НАТО. Там нема такого вільного доступу, бо присутні тільки люди, що працюють в Організації.
Звісно, що в Брюсселі була більш стримана реакція. Тим паче, що минув певний час, і це було вже на початку липня. Кожен місяць додає до інформаційного поля щось іще.
Ми хотіли, щоб кожен день, коли вони йдуть на роботу, то проходили повз. І ми завжди ставили експозицію там, де вони мають пройти та не можуть обійти. Не зможуть заплющити очі на це.
І наш проєкт дуже прямий — він документальний. Проєкт реагує на реальність миттєво, документуючи її. Це не складне художнє переосмислення, де треба довго роздумувати.
Наша команда робить (проєкт виставок Russian War Crimes. — Ред.) таким простим у розумінні для того, щоб відразу працював на емоційному рівні. А також спонукав людей думати про те, як можна зупинити цю війну швидше, як можна запобігти таким війнам надалі.
Про те, як виставки Russian War Crimes впливають на культурну дипломатію України та деколонізацію росії, читайте в другій частині інтерв’ю.
Фото Дмитра Юрченка, NATO
