Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Одну з найгарячіших ділянок фронту на півдні України тримають сьогодні воїни окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Найскладніші завдання в нелегких умовах нині виконують наші військові в районі бойових дій, звільняючи українську землю від російської навали. В одному з таких підрозділів служить військовослужбовець Артем — навідник зенітно-артилерійського комплексу С-60.
— Легкоброньована техніка та жива сила ворога — це все до снаги нашій зенітці, але за умови, коли злагоджений розрахунок та досвідчений навідник, — розповідає військовий.
Боротьба з російськими окупантами для нього почалася кілька років тому: Артем був командиром розрахунку у взводі снайперів, боронив українську землю на Донеччині — в Бахмуті й Сєвєродонецьку. А коли росія почала широкомасштабний наступ на всіх фронтах, Артем проходив навчання та готувався до наступної ротації у складі теперішньої бригади.
На С-60, або, як називають її військові, на «зетці», хлопець працює понад шість місяців, опанував її досить швидко, адже, спробувавши один раз, стало цікаво.
За цей час Артем зі своїми побратимами знищили чимало броньованої техніки, вантажівок та десятки окупантів, а також поповнили власний парк трофейною технікою
Попри це роботи у воїнів не меншає, останнім часом у зв’язку з контрнаступом українських військ, навпаки — побільшало.
— Роботи вистачає, — ділиться Артем. — За день можемо виїхати разів п’ять, буває, що тільки ми приїжджаємо на потрібне місце, не встигаємо розгорнутися, як відразу рашисти починають нам насипати. Ми вирушаємо назад, адже наші командири, на відміну від російських, насамперед думають про збереження життя особового складу.
Хлопець запевняє: «Успіх одного — це успіх усіх». Тому, знищивши чергову ціль, як такої гордості за себе не відчуває.
— Я вважаю, що це заслуга всього особового складу, який працює на нашій «есці», — каже Артем.
У найважчі моменти, за словами військового, саме віра в Бога укріплює, надихає й допомагає подолати страх.
— Розумієте, страх у всіх є, я змирився з ним уже, але перед виїздами на бойові завдання завжди перехрещуюсь, а тут ось, у кишені, ношу іконку, — ділиться Артем.
Як і всі українці, хлопець мріє про скорішу перемогу, бо має багато планів після війни. Найголовніше — побачитись зі своїми найріднішими: дружиною Анею та донечкою Кірою. Та хоч би як важко було, Артем жодної миті не шкодує про власний вибір та пишається тим, що захищає рідний край. Свою роботу виконує бездоганно та професійно.
— Бути зараз тут — це мій обов’язок, мій борг перед Батьківщиною, — каже захисник. — У мене дуже багато рідних, які віддали життя, борючись за Україну. Я хочу жити у вільній країні й точно не хочу жити так, як наші вороги.
