Як наголошено на офіційному ресурсі Командування ОЗС НАТО з питань трансформації, Спільний центр аналізу, підготовки та освіти JATEC, а саме так розшифровується ця…
Свято Покрови Пресвятої Богородиці — одне з найбільш шанованих християнських і народних свят в Україні. Про його походження, значення і прояви в українській народній традиції говоримо з відомим етнологом і фольклористом, професором кафедри українознавства, культурології та історії науки Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», директором Етнографічного музею «Слобожанські скарби» імені Гната Хоткевича НТУ «ХПІ» Михайлом Красиковим.
— Що ми знаємо про походження свята Покрови?
— Походження свята пов’язане з надзвичайно відомим сюжетом про подію, яка начебто відбулася в Х столітті у Влахернському храмі Царграда, як називали українці Константинополь. Згідно з легендою, коли сарацини взяли місто в облогу, люди зібралися в храмі, де зберігалися ризи й пояс Богородиці, для молитви про її заступництво. І саме під час цього богослужіння двом із присутніх — Андрію Юродивому та його учневі Єпіфанію — з’явилася Богородиця. Спочатку вона разом з усіма молилася, а потім зняла із себе омофор (це такий плат) і покрила всіх, хто був у храмі, немов би укриваючи і захищаючи їх від загрози. Покров, кажуть, виявився таким великим, що простягся аж над усім містом і захистив Константинополь від нападників.
Цікаво, що в християнському світі, за винятком Русі, свято Покрови майже ніде не закріпилося, навіть у Візантії. І лише у нас воно виявилось надзвичайно пошанованим, тому що Київська митрополія була настільки вражена заступництвом Богородиці, що свято ввели в канон. Згодом же воно так сподобалось запорізьким козакам, що вони зробили його для себе фактично найголовнішим у році.
— Чим же свято Покрови так привабило українське козацтво?
— Цей образ Богородиці обрали з огляду на наочний захист, який вона надавала. Козаки вдавалися до заступництва Покрови, у буквальному сенсі — ставали під її покров. Існує рідкісний тип іконописних зображень — так звана Козацька Покрова. Їх збереглося всього трохи більше ніж десять, однак вони дуже показові в цьому сенсі. Ми там бачимо Богородицю, яка покриває своїм платом усе козацтво, яке символізує весь український народ. При цьому на іконах зображували цілком конкретних осіб — наприклад, там є портрети Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Такий тип ікон суто український, він є наочним проявом сприйняття Богородиці як заступниці, захисниці, покровительки козаків.
Свято було настільки значимим у козацькому середовищі, що козаки обирали кошових отаманів і всю старшину саме на Покрову, яка за старим Юліанським календарем припадала на 1 жовтня. Відбувалося це зазвичай у Покровському храмі. Більшість храмів, які будували козаки, присвячені Покрові, а її ікона обовʼязково була в кожному курені. Харківський найстаріший храм (1689 р.), який збудували козаки Харківського полку, — теж невипадково Покровський.
— Якою була доля свята Покрови після того, як українське козацтво ліквідувала російська імперія?
— Свято, звичайно ж, збереглося в народній традиції. Так само, як козаки обирали на Покрову отаманів, у кожному селі саме в цей день обирали отаманів двох громад — парубоцької та дівочої. На Слобожанщині їх називали «березами». Ставали такими отаманами найрозумніші, найметкіші, найкмітливіші парубки та дівчата села. У цьому прослідковується прямий відгомін козацької ритуалістики, пов’язаний зі святом Покрови. Під час етнографічної експедиції 1997 року мені пощастило спілкуватися з дідом, який був таким «березою» у 1920-ті роки. Тож, можна сказати, що відгомін козацьких традицій Покрови був живий в українському народі навіть у ХХ столітті.
— Які ще українські народні традиції пов’язані зі святом Покрови?
— Покрова — це межове свято. Насамперед це певна погодна межа, бо вважається, що саме після цього свята починається сувора, справжня осінь. Тому казали, що на Покрову земля має бути покритою або опалим листям, або снігом. Відомо, що до Покрови дівчата зверталися з проханням покрити їм голову, тобто вийти заміж. Але існує унікальний варіант, в якому дівчина просить не лише за себе, але й за землю: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку, накрий в’ялим листячком, червоним платочком, накрий в’ялою квіткою, білою наміткою. Покрий, покрий нивоньку, щоб не боліла їй спинонька, ні спина, ні голова, щоб на весну здорова була». Це неймовірний з точки зору архаїки текст, бо нивонька уявляється у вигляді жінки, в якої може боліти спинонька і яку треба огорнути і зігріти під снігом.
Також Покрова — це межа для роботи в полі. Оскільки від Покрови чекали настання справжньої холодної осені, вважалося, що озимину слід обов’язково посіяти до настання цього свята. Існувала приповідка: «Хто сіє по Покрові, тому нема що дати корові». Тобто вважалося, що в тих, хто сіятиме після Покрови, вже не буде врожаю. Тому до цього свята слід було завершити всі сільськогосподарські польові справи. З цим, до речі, пов’язана ще одна приповідка: «Доки жнива, лежить баба нежива. А на Покрову вже баба здорова». Справді, саме з Покрови у жінок з’являлося значно більше часу, вони починали ходити на так звані погостини — посиденьки в гостях, де займалися рукоділлям, а не важкою працею в полі.
Ще одне свідчення межового характеру Покрови — використання цього свята як дня розрахунку з найманими робітниками за їхню працю. У Карпатах саме на це свято припадав останній день, коли пастух міг пригнати з полонини овець, щоб отримати платню. Покрова була для нього днем завершення такого собі тривалого контракту — адже до цього він нічого не отримував і тільки в цень день одержував розрахунок. І так само в цей день отримували платню всі інші «строкачі» — найняті на певний термін робітники. Завдяки цьому Покрова ставала ще й днем бучного гуляння — отримавши платню за тривалу літню роботу, батраки сходилися в гурт і святкували. Цього ж дня набиралися працівники на новий сезон, а деякі майстри саме після Покрови вирушали на заробітки.
Нарешті, до господарського кола традицій, пов’язаних із Покровою як межовим святом, слід віднести звичай українських чумаків завершувати свої мандри саме під цей день. Із цим пов’язана така приповідка: «Прийшла Покрова — сиди, чумаче, вдома». Таке побажання цілком зрозуміле, бо ночували чумаки просто неба під своїми возами, тому подорожувати в холодну пору року їм було непросто, якими б кремезними дядьками вони не були.
На Покрову дуже уважно придивлялися до погоди: яка вона у цей день, такою буде аж до весни. Вітер з півдня віщував теплу зиму, з півночі — холодну, із заходу — сніжну.
До речі, селяни розповідали мені, що із середини квітня до Покрови діти бігали переважно босоніж (взуття на всіх не вистачало).
— Ви згадали про дівчат, які зверталися до Покрови з проханням покрити їм головоньку, тобто вийти заміж. Які традиції і звичаї пов’язані із цим аспектом свята?
— Для дівчат Покрова була особливим святом. Саме після нього починали грати весілля, період яких тривав аж до Пилипівського посту 27 листопада. Приблизно від середини вересня починали засилати старостів, і щоб свати не оминули обійстя, де живе дівчина на віддані, вона залишала на батьківській хаті позначки про себе. Для цього дівчата підмазували червоною глиною віконниці або вішали під стріху чи над вікнами стиглі кетяги калини так, щоб їх було видно з вулиці. Часом вивішували і червоний перець, якщо, як то кажуть, дівка була «з перцем». Все це були певні маркери того, що в господі є дівчина, до якої можна заслати старостів.
Тих, кому щастило, сватали, а нещасливиці гірко ридали, коли вже починалася пора весіль, з чим пов’язана приказка: «На Покрову реве дівка, як корова». Звичайно, могли заслати сватів і після Покрови, але шанси вже були меншими й це вважалося ознакою того, що дівчина не надто цікава парубкам та їхнім батькам. Дівчата з цього приводу дуже непокоїлись, тому Покрова була межовим святом також і для них. Вони боялися лишитися в дівках ще на рік аж до наступної осені, що знайшло відображення в численних приказках: «Свята мати Покровонько, завинь мою головоньку — чи в шмату, чи в онучу, най ся дівкою не мучу!», «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку, яков-таков онучою, хай дівкою не мучаюсь!». Іноді звучало: «… бо дівкою надокучило». Казали навіть так після Покрови: «Хоч за старця, аби не остаться!»
На саме ж свято дівчина разом із матір’ю вставали до схід сонця, молилися перед іконою Покрови, після чого відкривали настіж двері хати і ворота обійстя, ніби запрошуючи сватів до господи. Затим йшли до комори, де діставали зі скрині вишиті раніше рушники і перекладали із проханням, щоб вони «не залежувалися» (сенс був у тому, щоб і дівка так само «не залежалася», щоб у житті її зʼявилося щось нове). З комори діставали сувій полотна і розгортали його до входу, наче простеляючи доріжку старостам. Робили це максимально швидко, щоб свати яйнайшвидше заходили. Після того дівчата наввипередки бігли до церкви: кожній хотілося першою поставити свічку і помолитися — і першою ж заміж вийти.
— Чи можете на завершення розмови навести якусь приказку про захисну роль Покрови як заступниці?
— Можна навести навіть не приказку, а цілу гуцульську легенду. У ній мовиться про те, що свята Покрова від початку світу шиє ризу, щоб покрити нею весь світ під час настання кінця світу. А матеріал для свого невтомного шиття вона бере з того, що люди жертвують на храм і біднякам — з рушників, скатертин, одягу. Коли ж настане Страшний Суд і Господь відправить грішників до пекла, тоді Богородиця покриє їх ізшитим з людських пожертв платом, і на кого покрову вистачать, той спасеться. Легенда закликає людей не скупитися, бути щедрими у своїх пожертвах на храм і в допомозі бідним. Нині ця настанова набула особливого значення, бо саме взаємопоміч і готовність дбати про ближнього допомагають українському народові вистояти та пережити скрутні часи війни.
