Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Бійці одного з підрозділів, який діє на Криворізькому напрямку, вчорашні численні ракетні удари по наших мирних містах сприйняли досить тривожно. І хоча більшість із них із Запоріжжя, і їхнє рідне місто останнім часом росіяни щодня піддають масованим обстрілам, події 10 жовтня показали: для ворога немає жодної різниці, куди завдавати удару. Того дня російські ракети прилетіли не лише по об’єктах інфраструктури, в більшості випадків вони вцілили по цивільних будівлях, вулицях мирних міст і навіть дитячих майданчиках. Такі ворожі дії примусили наших захисників серйозно занепокоїтися за долі своїх рідних.
Заступник командира з позивним «Сократ»:
— У мене рідні мешкають по всій Україні. Дуже тривожно було вчора за них, особливо, коли хтось вчасно не відповідав на телефонний дзвінок. Мій рідний брат, з яким ми виросли, останній час мешкає у Броварах під Києвом. Навесні він, втікаючи з родиною від обстрілів, виїхав на дачу, а це село захопили росіяни. Він був під окупацією два тижні, я не знаходив собі місця. Учора теж він не відповів спершу на дзвінок, у мене знову виникли тривожні думки.
Мій син і зять, які мешкають у Запоріжжі, вперто не бажають виїжджати десь до родичів. Ще навесні ми відправили наших жінок на Закарпаття, вони дуже хочуть додому, проте це небезпечно. Вчорашні удари по нашому місту мої хлопці сприйняли спокійно, особливо зять, у під’їзді будинку якого вигорів перший поверх. І син і зять рвуться до війська, але я їх переконав, що працювати сьогодні на їхніх підприємствах (заводи ОПК. — Авт.) — не менш важливо для перемоги над ворогом, і вони зараз потрібні саме там, де працюють. А фронт у нас уже дійсно — скрізь.
Водій, рядовий із позивним «Депутат»:
— Я родом із Запоріжжя, у мене там залишились рідні. Особливо переживаю за свою сім’ю… Молода дружина й маленька донька… Навіть сьогодні в мене серце не на місці, телефонував уже декілька разів. Після вчорашніх обстрілів нашого міста я зрозумів, що не тільки я перебуваю на війні, а й уся моя родина. Від усвідомлення цього мені дійсно стало навіть жахливо. Вчора я постійно телефонував дружині, щоб дізнатись, як там вони, і вчорашній день запам’ятаю, як якийсь жах.
Командир відділення, сержант із позивним «Миротворець»:
— Моя дружина, яка перебуває в Запоріжжі, телефонує щоночі, адже по місту часто прилітають ворожі ракети й снаряди. У нашому районі вже декілька зруйнованих будівель. Позавчора, дізнавшись про масовані ракетні удари, відразу почав телефонувати дружині, і декілька разів не міг з нею з’єднатись, щось трапилось зі зв’язком. Нарешті це вдалося, і дружина розповіла, що в них на підприємстві керівник сказав, що якщо хтось має бажання їхати додому, то він їх відпускає, але вона боялась покидати сховище на роботі, тому затрималась аж до вечора. Вона дуже боїться цих обстрілів, адже бачить прильоти на власні очі.
Кухар, рядовий із позивним «Лєший»:
– Я вже немолодий, родом із Запоріжжя. У мене там живуть мати й брат, вони мені постійно телефонують, переживають, а вчора навпаки, я їм дзвоню. Вони й кажуть, що по рідному району, по знайомому з дитинства проспекту вже декілька днів росіяни б’ють і б’ють… А вчора я щопівгодини набирав, хотів постійно знати, як там у них, як там рідне місто… Матері телефоную, а вона говорить, що дуже чути, як прилітає. І фонтан у нашому районі розбомбили, і будинок поряд — двоповерхову «сталінку»… Дуже мені тривожно.
Стрілець, рядовий із позивним «Хакер»:
— Я теж родом із Запоріжжя. Зараз у мене залишилась у місті бабуся, яка мешкає на Бабурці (західна околиця Запоріжжя. — Авт.). Ми перевезли її туди, бо в цей район трохи менше прилітає, ніж по центру, де вона жила. Також у місті зараз перебувають моя дружина і син, якому всього півтора року. Вони закінчують оформлення документів і мають поїхати за кордон. В Запоріжжі дуже неспокійно, а вчора… взагалі, в декого була майже паніка, бо розгубились і не розуміли, що робити й куди ховатись — прилітає й вибухає скрізь. Я зранку набрав свою дружину й бабусю, я за них дуже почав хвилюватись, намагався давати їм якісь поради, я ж в армії і знаю, що робити, але я не з ними, тому серце було не на місці. Розумію, що не можу захистити їх, відвезти десь, прикрити, тому був постійно на зв’язку.
…Проте кожен з бійців висловив думку, що подібними ударами нас не зламати, як не зламати нашого духу. Ворог сподівався, що такими своїми діями проти мирного населення примусить наших воїнів засумніватись у власній силі та правоті. Але наш народ уже давно усвідомив, що фронт — це не лише ті дві з половиною тисячі кілометрів лінії зіткнення. Фронт — у нас уся країна й сьогодні кожен захищає її від агресора.
