Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Районний центр Куп’янськ, що на Харківщині, розташований приблизно за 40 км від кордону з Росією. До широкомасштабного вторгнення тут мешкало близько 60 тис осіб. Життєдіяльність міста забезпечувалася молоко- та м’ясокомбінатом, цукрозаводом, тут працював машинобудівний, силікатний завод залізобетонних конструкцій. Діти та молодь навчалися у дванадцяти школах та гімназіях, відвідували три музичні та дві спортивні школи, а Куп’янський медичний коледж був відомий у регіоні сильною фаховою підготовкою майбутніх медиків…
Не менш цінний Куп’янськ як і транспортний центр. Місто — другий після Харкова великий залізничний вузол області. Тому, коли 27 лютого він опинився під окупацією, російські війська активно використовували його для перекидання підкріплення на ізюмському напрямі. Крім того, тут базувалася фактично підконтрольна москві «військово-цивільна адміністрація Харківської області».
10 вересня ЗСУ звільнили Куп’янськ від російських агресорів, а вже 12 числа тут знову замайорів український стяг.
Кореспондентка АрміяInform потрапила до міста, щойно правоохоронці завершили тут стабілізаційні заходи.
…Центр Куп’янська зруйнований вщент — вигорілі будівлі, вирви від снарядів у асфальті, від найбільшого торговельного центра залишилися лише руїни…
На диво, вцілів Свято-Миколаївський кафедральний собор, який був відбудований 150 років тому. Багато чого він пережив за своє існування — 1932 року частину храму зруйнували, повністю було знищено куполи і дзвіницю.Приміщення святині довго використовували не за призначенням — у центральному вівтарі влаштували м’ясну лавку. У роки Другої світової війни храм відкрили для богослужінь, хоча й відбувалися вони у приміщенні без купола і дзвіниці. За часи радянської влади храм прийшов у занепад і лише після набуття Україною незалежності був відновлений. Але і ця війна не минула для храму безслідно — 26 вересня внаслідок ворожого обстрілу спалахнула будівля недільної школи, що розташована на території собору.
Вулиці міста безлюдні — деінде можна побачили одинокого велосипедиста, який з кількома бутилями їде по воду (газо-, водо- та світлопостачання в місті відсутнє кілька місяців. — Авт.). Центральною дорогою снують військові автомобілі, іноді — українська броньована техніка та карети швидкої допомоги, які з сиреною проносяться повз нас — навколо міста ще точаться жорстокі бої, у трьохстах метрах від нас з перервою у дві-три хвилини падають ворожі міни, а отже — страждають цивільні, дістають поранень українські захисники…
Поблизу храму помічаємо «ознаки життя» — Вікторія та її чоловік приїхали з селища, що неподалік Куп’янська, аби відвідати квіткову крамницю, де до повномасштабної війни жінка працювала флористом.
— Про повномасштабне вторгнення ми почули від сина. Він військовослужбовець, зателефонував нам близько 4:30 24 лютого та повідомив, що розпочалася війна. Уже незабаром ми спостерігали, як у бік Куп’янська йшла велика колона російських танків.
Розповідь жінки мало чим відрізняється від тих, що я чула раніше, — від жителів деокупованих Ізюма, Козачої Лопані, Циркунів, Руської Лозової тощо. Як і скрізь, куди приходить «рускій мір» — зникає цивілізація: світло, газ, водопостачання. Протягом останніх шести місяців не працювали магазини — їх зламали та весь товар вивезли самі окупанти.
— Особливо це стосувалося алкогольних напоїв, — усміхається жінка.
До літа жителі Куп’янська жили на голодному пайку. У червні окупанти завезли так звану гуманітарну допомогу. На місяць одна людина мала право отримати три банки тушкованки, дві банки рибних консервів та кілограм рису. Гроші, які й нібито були на картці, можна було перевести в готівку з 35-відсотковою комісією. Вікторія розповідає, що її родина змогла вижити лише дякуючи господарству — мають курей, корову та город.
Український народ до останнього чинив опір окупантам — не побоялися влаштувати в центрі міста мітинг на підтримку України. Росіяни тоді відкрили вогонь у бік учасників заходу. Кількох організаторів було заарештовано, один і досі вважаться безвісти зниклим…
Про те, що відбувалося в катівнях, які влаштували окупанти в будівлі міського управління МВС, розповів Володимир, який на власні очі побачив та власним тілом відчув всю жорстокість «освободітєлєй».
Чоловік з 2014 року брав активну участь у проукраїнському та волонтерському русі міста, є учасником «Правого сектору», який в росії визнано терористичною організацією. Тому вже з перших днів окупації його активно розшукували росіяни — на жаль, серед місцевих знайшлися ті, хто активно співпрацював з орками та «здав» Володимира.
— Першого разу мені поталанило, мене попередили про можливий арешт, тому я встиг заховатися. Але за місяць я все ж таки опинився за гратами, перебував там сто сім днів, — розповідає чоловік.
Володимира та тих, хто потрапив до казематів рашистів, які розміщувалися в будівлі міського УМВС, за невірне слово або погляд у бік окупантів — кількість людей, чоловіків та жінок, коливалася від 120 до 150 осіб — нещадно били та катували.
— Один із видів катувань називався «дзвоник путіну». Під’єднували до тіла електроди — кому як: комусь до вух, комусь до геніталій чи скронь, та пропускали струм. Чим більша була, на думку окупантів, вина людини, тим більша була напруга і довше тягнулося катування.
Між катуваннями полонених активно задіювали в роботах — копали окопи, розвантажували майно окупантів, яке привозили з території рф, прибирали тіла загиблих солдатів з полю боя.
— Доводилося працювати з останніх сил, оскільки годували нас, прямо скажімо, ніяк. Спочатку це була ячна каша на воді, а вже коли стали призначати чергових по кухні з наших, у баланді стали з’являтися невеличкі шматки тушкованки. Воду завжди давали в обмеженій кількості.
Зі сльозами на очах Володимир пригадує і свого безвісти зниклого побратима. Зі слів чоловіка, Юрій був співробітником міського ТЦК та СП, працював у мобілізаційному відділі. Рашисти вимагали від нього дані про учасників бойових дій на Донбасі та тих містян, які підлягали мобілізації.
— На очах окупантів він розчавив ногою флешку, на якій зберігалася дана інформація. За це його нещадно побили. До нашої камери Юрій потрапив напівживий. Кілька днів був на межі смерті, але завдяки силі духу і нашій підтримці та піклуванню отямився. А потім росіяни викликали його на вихід, і ми вже його не побачили — можливо, розстріляли, можливо, вивезли на територію рф. Не знаю… Але ця людина достойна звання Героя України!
До розмови приєднується Світлана, жінка Володимира. Те, що вона розповідає, нагадує розповіді людей, які пережили репресії 30-40-х років минулого сторіччя.
— Я передавала Володимиру продукти і різний крам. Це можна було зробити один раз на місяць. Наглядачі розламували хліб, пиріжки, ковбасу в пошуках заборонених предметів або записок. У черзі можна було провести понад 6 годин. І не завжди спроба нагодувати чоловіка завершувалася вдачею — окупанти просто могли закрити віконце і заявити, що на сьогодні прийом завершений. Але що найбільше вразило — поряд із такими як я, була інша черга — люди писали доноси на сусідів: «Дивиться українське телебачення», «Шле прокльони росіянам» тощо…
На початку вересня, після того, як ув’язнених привезли з розбору завалів та пошуку тіл загиблих окупантів на території зруйнованого пункту пропуску на кордоні, їх зачинили в камерах, вечерю не дали.
— Ми тоді відчули, що щось відбувається, — ззовні чути було звуки прильотів. Почали бити у двері з вимогою випустити нас із камер, але вже незабаром зрозуміли, що будівля порожня. Під тиском українських військ росіяни покинули місто, залишивши нас на вірну гибель — місто нещадно поливали вогнем, тому була велика вірогідність, що ракета або снаряд влучить у нашу будівлю, — розповідає Володимир.
Жага вирватися на свободу дала сили ув’язненим — вони виламали грати на вікнах, вибралися на вулицю та звільнили решту українців.
Відступаючи з міста, окупанти жорстоко мстилися місцевим за свої невдачі на фронті: по Куп’янську та навколишнім селам працювали РСЗВ та авіація — місто перетворилося на пекло…
25 вересня 2022 за Куп’янськом було розстріляно колону з цивільних авто. 1 жовтня в СБУ повідомили: загинуло 24 мирні мешканці, серед них 13 дітей і одна вагітна. Кільком людям вдалося тоді врятуватися.
Людмила: «25-го числа вирішили виїхати на Дніпро до брата. Нам сказали, що можна виїхати через Сватове та Старобільськ за два дні. Було п’ять легкових автомобілів і одна „Газель“. На ній було написано „Діти“, і ганчірки на дзеркалах заднього виду. Вийшло так, що нашу колону, яка виїжджала за Курилівку, обстріляли. Постріл — перша машина вибухнула, а потім почався масований обстріл. Свист куль — я спочатку подумала, що стукає щебінь, а коли зрозуміла, що це… І крики — люди позаду кричать. Вискочила з машини, впала на землю, лежала, не підіймаючи голови. Мама почала кричати: „Людо, Людо, ти де?“ А водій — не кричи, бо вони чують, що перекрикуємось і продовжують стріляти! А татові влучило в голову… Ті, хто стріляв, бачили, що їхала колона мирних людей, бо через шибки все одно видно, що сидять жінки та діти!».
Тамара: «Він мені всю дорогу кричав: вилазь з машини, а то зараз підірвуть її! Я йому — без тебе не піду! А він: я поранений в ногу! А потім в нього двері заклинило, не міг вилізти. Далі дочка сказала, що його ранили ще й в голову».
Микола: «Коли колона вийшла на насип, по ній почався шквальний обстріл, стріляли з гранатометів. Щоб у посадку не бігли, добивали з автоматів. Спереду машина сина згоріла на моїх очах з дитиною 6-річною, бабусею та татом цієї дитини. Стріляли, доки не закінчилися крики!»
Укотре задаюся запитанням — чи можливо пробачити рашистам смерті наших дітей, жінок, стариків? Як донести світові, що якщо ми не встоїмо, на черзі від навали «руского міра» будуть гинути вони? У нас немає вибору, окрім як припинити існування росії з її нелюдами… Йдемо до кінця!
Фото автора та з архіву СБУ Харківської області
