Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
«Ти стоїш на п’єдесталі переможцем,а серце твоє переповнює не радість, а гордість. Гордість за те, що ти українець, що підносиш національний прапор держави, яка нині у вогні виборює свою незалежність».
Так описує свої відчуття офіцер Військово-Морських Сил ЗС України Олексій Бобчинець, який у нідерландській Гаазі на «Іграх Нескорених» завоював «бронзу» в бігу на 1500 метрів, а до того – «золото» на 44-му Марафоні морської піхоти США у Вашингтоні.
Олексій справді Нескорений. Ще змалку, рівняючись на батька, він багато часу приділяв фізичному гарту. По-перше, тому що спорт – то найкраща розвага, а по-друге − вже тоді хлопець вирішив, що стане військовим, як тато.
А далі було навчання у Військовій академії (м. Одеса) на факультеті десантно-штурмових військ і служба в 137-му окремому батальйоні морської піхоти.
− У військових вишах навчання дуже тісно пов’язане з фізичною підготовкою, тому я був у своїй стихії. Почав займатися багатоборством, що включало біг, смугу перешкод, плавання. А ось після випуску часу на тренування практично не було, адже наш підрозділ лише формувався й основна увага відповідно приділялася бойовій підготовці, − пригадує офіцер.
Знову до спорту Олексій повернувся після поранення у 2017-му. Тоді військовий підірвався на ворожій протипіхотній міні поблизу Павлополя і втратив нижню кінцівку.
− Намагався тримати себе в руках, але час від часу з’являлися думки, що життя вже не буде таким, як раніше. Особливо мене хвилювало питання, чи зможу я бігати. Так − не просто ходити, а саме бігати, бо неабияк це любив. Минав час, і я поступово сам почав займатися в центрі реабілітації в Ірпені. Крім того, що спорт допоміг мені швидше стати на ноги, завдяки постійним фізичним навантаженням вдавалося ще й відключати всі думки, зокрема й негативні. Тож зцілення відбувалося й на моральному рівні, − розповідає Олексій.
Друзі бачили, які успіхи робить чоловік під час тренувань, і запропонували йому спробувати себе в «Іграх Нескорених».
− Тоді, у 2017-му, Україна вперше долучалась до них. Я загорівся, але зрозумів, що ще треба тренуватися, тому до Національної збірної потрапив лише наступного року. Звісно, не сидів склавши руки, а постійно займався та навіть брав участь у 44-му Марафоні морської піхоти США у Вашингтоні, де виборов «золото», − пригадує свій шлях на міжнародній спортивній арені офіцер.
Що стосується цьогорічних змагань у Гаазі, Олексій відверто зізнається, що як такої підготовки й не було. Адже після 24 лютого для нього, як і для кожного українця, вже не існувало звичного укладу життя.
− Я почав потроху займатися лише десь за місяць до змагань, коли дізнався, що «Іграм Нескорених» бути. Такий стан справ був практично в кожного учасника. Але треба було бачити, що відбувалося на спортивних майданчиках! Наші не думали ні про що, йшли вперед. Викладалися на повну, майже до втрати свідомості, на самому лише характері завойовували медалі. Кожен намагався вибороти перемогу для України, хотіли, аби всі бачили прапор держави, яка і є тим символом Нескореності, − з гордістю говорить про свою команду Олексій. – І підтримка справді була шаленою. Варто було тільки комусь дізнатися, що ти з України, – тебе одразу приймали, мов найкращого друга чи родича.
Не меншою була підтримка нашої збірної на Warrior Games (Ігри воїнів), які відбувались у США. Там українські військові практично в кожному виді спорту здобули нагороди. Як результат, у скарбничці нашої збірної 97 медалей. Безпосередньо лише в Олексія − 6. Чоловік виборов по 2 «срібла» і одній «бронзі» в легкій атлетиці та у плаванні.
Сьогодні Олексій Бобчинець продовжує активно займатися спортом, а ще виховувати майбутнє покоління офіцерів ВМС ЗС України. Він навчає своїх курсантів боротися на межі своїх можливостей за кожен шанс, ніколи не здаватися й завжди йти до кінця. А ще не боятися ухвалювати рішення і брати за них відповідальність.
− Вони – майбутні офіцери, ті, хто будуть незабаром командувати підрозділами. Тому дуже важливо, щоб було розуміння: відповідальність завжди несе командир. Навіть якщо твій підлеглий щось зробив не так − насамперед не впорався ти, бо не пояснив, не навчив, не догледів. Особливо нині, коли триває війна і рішення треба ухвалювати миттєво, − пояснює начальник навчального курсу Інституту ВМС.
Офіцер також планує надавати допомогу пораненим ветеранам з ампутацією, щоб допомогти їм швидше освоїтися в мирному житті.
− Війна – це завжди поламані долі. І ми маємо багато тих, хто, переживши пекло, закриваються в собі, не знаходять шляху і губляться в мирній реальності. Їм треба допомагати. У мене є власний досвід реабілітації, думаю, що він стане корисним і для інших, − ділиться планами на майбутнє Олексій.
