Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Найвідомішим місцем трагедії Голокосту на території України є Бабин Яр — місце злочинної страти понад 100 тисяч невинних людей, більше ніж третина з яких були знищені винятково через їхню національну належність. Це були євреї, які мешкали в Києві.
Однак, крім Бабиного Яру, на території нашої країни є сотні місць, де під час Другої світової війни нацисти страчували євреїв. Однією з таких ран Голокосту на українській землі є Дробицький Яр, де розстріляли майже 20 тисяч євреїв — переважно мешканців Харкова та почасти найближчих до міста населених пунктів.
читайте також:
Підготовку до так званої акції з «остаточного вирішення єврейського питання» (малося на увазі масове вбивство всіх євреїв винятково на підставі їхньої національної належності) нацистська окупаційна влада розпочала приблизно за місяць після захоплення Харкова, яке відбулося наприкінці жовтня 1941 року.
22 листопада 1941 р. президія міської управи ухвалила рішення про обов’язкове переселення всіх євреїв до відокремленого району міста. Однак у Харкові були відсутні списки чи інші матеріали, які дозволяли б виокремити євреїв із загального складу населення міста, що утруднювало нацистам як організацію контролю за євреями, так і проведення «акції». З огляду на це окупаційна влада вдалась до проведення загального перепису городян. Найголовнішим його завданням було саме виявлення євреїв, встановлення їхньої чисельності та місць перебування.
5 грудня 1941 р. Харківська міська управа за дорученням німецького військового командування ухвалила постанову про проведення загального перепису та реєстрації мешканців Харкова, починаючи з 6 грудня 1941 р. Реєстрацію мешканців єврейської національності наказали здійснювати окремо від інших городян на спеціальних переписних листах жовтого кольору. Усього жовтих бланків, призначених винятково для реєстрації євреїв, надрукували 125 тисяч.
Перепис завершили 12 грудня 1941 р. За його підсумками в місті було виявлено 10 271 людину єврейської національності:
— 1959 дітей до 16 років (999 дівчат і 960 хлопців);
— 5405 жінок;
— 2907 чоловіків.
Безпосередню підготовку переселення євреїв до гетто здійснював командир зондеркоманди 4а штандартенфюрер СС пауль блобель, який прибув до Харкова 16 листопада 1941 р. Для розміщення євреїв обрали 10-й район міста, де на міській околиці розташовувались бараки тракторного та верстатобудівного заводів. Упродовж 12–13 грудня 1941 р. бургомістр 10-го району микола поспєлов переселив мешканців бараків до інших будинків, звільнивши місце для євреїв, які невдовзі мали сюди прибути.
14 грудня 1941 р., після завершення перепису і підготовчих робіт, військовий комендант міста генерал-лейтенант альфред фон путткамер видав наказ євреям міста Харкова у дводенний термін, до 16 грудня 1941 р., переселитись до бараків гетто.
Шлях єврейської колони до гетто під час лютих морозів, які сягали 30° C, був неймовірно виснажливим, десятки людей не витримували його. О 16:00 рух колони зупинявся, і змучені, виснажені люди мали ночувати просто неба. На ранок на узбіччях лишались десятки тіл.
Євреїв, які спромоглися подолати важкий шлях із центру Харкова до околиці міста, розмістили в бараках заводського селища тракторного та верстатобудівного заводів. Уявити страшну картину перебування в гетто дозволяють спогади тих, кому дивом пощастило врятуватись.
Прибулі не мали необхідних для облаштування на новому місці речей і продовольства, а споруди бараків, до яких їх зганяли, були напівзруйнованими. У приміщеннях не було печей для опалення, підлогу було зірвано, вікна і двері вибито, дах у багатьох місцях пробито. Печі, вікна і двері бараків спеціально зруйнували представники зондеркоманди 4а на чолі з генріхом хуном, щоб створити для євреїв нестерпні умови існування.
У кожному з бараків, розрахованих на 60–70 осіб, тіснились по 700–800 людей, змушених стояти в приміщеннях, обіпершись один на одного. До кімнат, розрахованих на 6–8 мешканців, набивалось по 70–80 ув’язнених. Неймовірна скупченість рятувала хіба що від морозу — незважаючи на відсутність опалення і вибиті вікна, у кімнатах було тепло через задуху. Однак людям бракувало повітря і місця, щоб сісти чи лягти. На ліжках, які вдалось встановити в деяких із бараків, спали сидячи по 3–4 особи.
Вже на третій день після прибуття євреїв до гетто його оточила німецька варта, повністю ізолювавши в’язнів від зовнішнього світу. Ходити з гетто до міста по продукти чи паливо суворо заборонялось. Навіть справити природні потреби чи принести води дозволяли виходити з бараків лише вдень з 8-ї до 16-ї години. Внаслідок цього до ранку коридори бараків переповнювались нечистотами, прибирати які доводилось голіруч, оскільки лопат чи віників не було.
Спрага, голод, надмірне скупчення, задуха, сморід нечистот швидко забирали в людей останні сили. Щоранку з бараків виносили кілька десятків померлих за ніч від виснаження. Тіла скидали до викопаних неподалік протитанкових ровів, які заповнили вщерть уже впродовж кількох днів.
Смерті від виснаження доповнювались розстрілами за будь-які дії, які варта на власний розсуд вважала порушеннями порядку перебування в гетто. Щодня розстрілювали 15–20 таких «порушників», трупи яких скидали до могили на території гетто. Частина розстріляних потрапляли до могильної ями ще живими, і з-під трупів могили було чути стогони помираючих.
Кількість загиблих у гетто на території робітничого селища — розстріляних і померлих від створених нелюдських умов — може бути оцінена в понад одну тисячу жертв. 2007 року під час будівельних робіт на території колишнього гетто було знайдено останки близько 150 людей. Їх поховали в окремій братській могилі в Дробицькому Яру.
Починаючи з 26 грудня 1941 р. і до середини січня 1942 р. в’язнів єврейського гетто на території заводського селища почали спочатку автомашинами, а згодом і пішки доправляти до Травницької долини (Дробицького Яру) за околицею Харкова у східній частині села Затишшя. Саме тут відбувалися масові розстріли.
Спочатку розстріли маскували вивезенням на нове місце проживання і роботи в Полтаву, Лубни чи Ромодан, а починаючи з 2 січня 1942 р. розпочали загальну «акцію» з ліквідації всіх євреїв гетто.
У Дробицькому Яру за допомогою вибухів (оскільки земля сильно промерзла) і використовуючи працю військовополонених спорудили два великі котловани на відстані близько 350 м один від одного. Перший котлован мав розміри 100 м завдовжки і 18–20 м завширшки, другий — 60 м завдовжки і близько 20 м завширшки. Основна страта євреїв із харківського гетто тривала 8 днів, починаючи з 10 січня 1942 р. Саме в ці дні у Дробицькому Яру розстріляли переважну більшість харківських євреїв. До місця страти їх гнали пішки партіями по 500–600 осіб, після чого групами по 20–30 осіб шикували на краю рову і розстрілювали.
Розстріли здійснювала зондеркоманда 4а під командуванням штандартенфюрера сс пауля блобеля. Під час суду в Дармштадті 1967 року один з учасників розстрілу оберштумфюрер сс віктор войтон дав такі моторошні свідчення про страту: «Це була жахлива картина. В одному кінці рову, завдовжки 60–80 метрів, уже лежали один на одному трупи в декілька шарів, у ямі спостерігалося рухання… Я побачив одного лежачого, який крикнув „добий мене“, і хоча попереду ще стріляли, я збоку зійшов до рову і добив його з пістолета…
Потім я наказав дати мені карабін через те, що він мав більшу пробивну силу, а з пістолета я не досягав ще живих в нижньому шарі. Страшно було ступати по горі трупів, котра прогиналася піді мною. Тут мене вигнав з рову блобель, тому що попереду все ще стріляли. Він дорікав мені в легковажності… Розстріли здійснювали 8 осіб. Інші заряджали магазини або сортували цінні речі…»
Точну кількість знищених у Дробицькому Яру євреїв досі не встановлено. Загальноприйнятим вважають число в понад 16 тисяч жертв, хоча є джерела, які свідчать про 20 і більше тисяч розстріляних…
