Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
24 лютого п’ять груп саперів однієї з частин Командування Сил підтримки ЗСУ отримали наказ командира частини: виїхати на оборону Києва, на допомогу бригаді імені Чорних Запорожців. Серед них була і група сержанта Сергія Скорбіліна.
Першим місцем дислокації групи був один із заводів під Броварами, але не встигли вони розміститися – прийшла звістка про висадку російського десанту на Гостомель і бої навколо аеродрому. Тієї ж ночі група вирушила на правий берег Дніпра.
Сапери мали їхати та знищити міст. Як розповідає Сергій, «ми отримали вибухівку, геолокацію, контактний номер людини, з якою мали стикуватись. Але ранком дізналися, що той міст вже знищено. Тому наша група отримала інше завдання – підірвати міст на шляху однієї з колон рашистів. Ми виїхали туди у складі 2 груп розмінування. росіяни були вже за 20 км від нас. Ми за 17 хвилин заклали вибухівку, підірвали міст, завдання виконали й виїхали звідти. Потім інформація була, що ми їх затримали на певний час і підрозділ бригади імені Чорних Запорожців зміг підготуватися до зустрічі».
А потім була цілодобова, виснажлива, безперервна робота. Поблизу Мощуна, з боку Лютежа – майже по усій лінії оборони.
Проводили мінування протипіхотними мінами, навчали хлопців, як працювати із засобами дистанційного підриву. Згодом це мінування дало результат, було знищено декілька ДРГ противника. Вночі завдяки тепловізорам їх побачили, піхотинці привели в дію вибухові пристрої. Як пригадував один із «запорожців»: «Побачили їх десь за пів кілометра, вони йшли групою. Як зайшли на мінне поле – ми підірвали заряди. Вже вранці знайшли трьох кинутих «200-х», зброю – «Шмель», «СВД», «ПКМ». Завдяки саперам жоден з наших бійців тоді не постраждав».
Як з усмішкою пригадує сапер Сергій Скорбілін, «ми багато працювали по завданнях командира бригади Чорних Запорожців. Виїжджали на танково-небезпечні ділянки, робили мінні шлагбауми. Також під Ірпенем і Бучею виконували завдання. Працювали з 24 лютого і до початку березня. Ще хочу відзначити, що у нас був екскаватор у підрозділі. Це ті хлопці, що шанці рили. Земля мерзла, лопатою не вгризеш, а хлопці відчайдушні: працювали своїм «колупатором» під вогнем, під обстрілами. Пам’ятаю, як піхотинці буквально на руках носили екскаваторника Ігоря Рибалку і його побратимів – тільки-но обстріл, вони наших відводили у безпечне місце, а потім знов за роботу. Звичайно, почуття страху мало місце, але почуття обов’язку переважувало. Бо не можна ворога було пустити, тут вже Київ. Ніхто «задню» не давав, ніколи».
До широкомасштабного вторгнення росіян Сергій, як він каже, «безпосередньо у бойових діях участі не брав. Я був водієм інженерної групи з ремонту техніки. В секторі був, та у боях – ні. У 2016-2017 роках виїжджали на ремонт пошкодженої техніки, тих же екскаваторів».
Але йому здавалося, що він робить мало. І тому у 2018 році Сергій вивчився на сапера. Крім того, у навчальному центрі у Десні пройшов курси лідерства, став молодшим сержантом. Сержанта отримав 25 лютого. Зараз продовжує виконувати свою смертельно небезпечну роботу. Роботу сапера.
Фото автора
