Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
Значна частина, якщо не переважна більшість так званих хороших росіян, мають глибоко травмований світогляд і живуть у парадигмі схибленої логіки, яка найкраще передається російським словом «безысходность». Воно не має точного відповідника в українській мові, тож його можна перекласти і як «безвихідь», і як «безпорадність». російське суспільство вже багато років живе в безвиході через синдром навченої безпорадності.
Довідково. Навчена безпорадність — стан людини, в якому вона змиряється зі своїм несприятливим становищем і не робить жодних спроб для того, щоб його поліпшити, хоча і має таку можливість.
Уникай або утікай — головні стратегії поведінки росіян щодо правлячого режиму
На початку широкомасштабного нападу рф на Україну від тих знайомих з росії, які не підтримували путінізм, українці доволі часто чули приблизно такі слова: «Те, що коїть путін — це зло, але чинити опір марно, бо перемогти неможливо. Змиріться і прийміть нову реальність, щоб врятувати власні життя, бо ви все одно нічого не можете змінити. Якось потім підлаштуєтесь і житимете собі далі».
російська федерація — держава без громадянського суспільства. росіяни переконані, що чинити опір владі безглуздо, уникати або утікати — ось дві головні стратегії їхнього поведінки.
Ця логіка — яскравий прояв синдрому навченої безпорадності. путінський режим майже чверть століття привчав росіян до соціальної пасивності, і досяг у цьому неабияких успіхів. Головною метою владіміра путіна та його найближчого оточення було створити країну, в якій є лише держава з міцною владною вертикаллю і підданці, які цій державі підкоряються. Громадянське суспільство, горизонтальні зв’язки, низові ініціативи — все це не толерувалося, а в разі найменшої небезпеки для влади і нещадно винищувалося.
Зрештою це призвело до того, що російське суспільство остаточно виродилося з громадянської спільноти в сукупність атомізованих підданців, поєднаних між собою винятково належністю до однієї держави. Слід визнати, що путіну вдалося задумане — росіяни упевнилися, що будь-які спроби впливати на владу і, ба більше, чинити їй опір, безглузді та небезпечні. Найкраще, що можна, на їхню думку, зробити — це уникати зайвих контактів із владою і жити приватним життям. У разі ж, якщо держава хоче до тебе дотягнутись, слід утекти від неї — сховатися десь на безкраїх просторах російської території чи, ще краще, за кордоном.
російське суспільство — це мобілізована жаба в окропі
Доля російського суспільства нагадує сумну історію про жабу, яку посадили в баняк з холодною водою і почали потроху підігрівати. Не помічаючи надто повільних змін навколо себе, жаба, замість того щоб вистрибнути, зрештою опинилася в окропі і зварилася.
Оголошення мобілізації в російській федерації стало точкою кипіння і неповернення —росіяни виявили, що попередній суспільний договір із державою не працює, а уникнути чи втекти не вдасться.
Справді, до стану навченої безпорадності російське суспільство прийшло далеко не відразу — це був поступовий процес повільного посилення держави, яка поволі перетворювалась з авторитарної на тоталітарну. З кожним новим обмеженням, забороною і порушенням прав людини правлячий путінський режим упевнював переважну більшість росіян, що найрозумніша стратегія поведінки — жити приватним життям і не заважати державі робити те, що вона вважає за потрібне.
«Допоки ти не виступаєш відкрито проти влади, тобі нічого не загрожує». Це переконання міцно утвердилося серед росіян і було, за великим рахунком і несуттєвими винятками, непорушним аж до оголошення мобілізації. Однак зараз жаба російського суспільства раптом виявила, що вода навколо неї закипіла, уникнути контакту з реальністю вже неможливо, а втеча може виявитися невдалою.
Хто винен у мобілізації, або «А нас за що»?
Підданці російського диктатора швидко знайшли відповідь на питання, хто ж винен у ситуації, що склалася. Передбачувано, винними виявилися українці, які посміли чинити опір російській державі.
Звинуватити в усьому українців — це схиблений, але дуже вигідний для росіян психологічний прийом. Однак лише чесне визнання відповідальності за злочинну політику власної держави дозволить росії уникнути падіння у прірву, на краю якої вона все більш невпевнено балансує.
За схибленою логікою навченої російської безпорадності, саме українці винні у вчинених російською армією убивствах цивільних і руйнуваннях міст. Бо навіщо ЗСУ обороняються? А відтепер Україна винна ще й у мобілізації росіян, бо якби вона здалася і не чинила опір, то і мобілізація не знадобилася б.
Сумнозвісне «а нас за що?» заграло для росіян новими фарбами. Звинуватити в усьому українців — це схиблений, але дуже вигідний для них психологічний прийом. З одного боку, він дозволяє росіянам уникнути відповідальності за дії власної держави. З другого ж — не змушує їх покладати вину на російське військово-політичне керівництво, що може бути небезпечним.
Немов звірі з казки Корнія Чуковського, громадяни рф бояться дрібного таргана-путіна. А щоб виправдати власне боягузтво, трансформують свій страх у ненависть до України, бо українці посміли і змогли зробити те, на що самі росіяни виявилися неспроможними — успішно протистояти тоталітарній російській державі. Чи зможе російське суспільство подолати цю схиблену логіку синдрому навченої безпорадності, взяти на себе відповідальність за власну країну і визнати справжніми винуватцями війни з Україною владіміра путіна та його поплічників? Тільки це дозволить росіянам вискочити з окропу, в якому вони ризикують зваритися, а самій росії уникнути падіння у прірву, на краю якої вона все більш невпевнено балансує.
