Серед причин популярності бригади серед військовослужбовців — довіра до командира частини Кирила Вереса, високі результати на полі бою та позитивні…
Українське військо серед інших армій Європи має чи не найвищий відсоток жінок-військовослужбовців. Утім, українки йдуть до війська не для того, аби власним прикладом ламати гендерні стереотипи, чи у пошуках кар’єри. Найбільша мотивація серед наших захисниць — захищати. Свою родину, свій дім, свою країну.
Наша співбесідниця — пані Наталія. Вона сержант, що проходить військову службу в одній з окремих бригад Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Народилася і виросла в Карпатах, успадкувавши міцний та впертий характер мешканців гірського краю. Зараз їй 36 років, і до широкомасштабного російського вторгнення вона встигла попрацювати головним державним інспектором Львівської митниці. Але то вже було, так би мовити, після «дембелю». Бо Наталія — учасниця АТО/ООС і служила у лавах одного з уславлених українських піхотних з’єднань разом зі своїм чоловіком.
— Як розпочалася ваша військова епопея? Що підштовхнуло до цього вибору?
— Напевно не що, а хто. До лав війська я призвалась у 2018 році. На той час мій чоловік уже служив у артилерійському підрозділі окремої механізованої бригади ім. Короля Данила. За фахом він — вчитель-історик, працював у школі. І, як громадянин, патріот та знавець історії України він розумів, що нам рано чи пізно доведеться відбиватися від російської орди. Власне, коли у тебе в родині хтось служить, то рано чи пізно ти і сам стаєш частинкою цього процесу: займаєшся волонтерством, допомагаєш, чим можеш. І так по висхідній.
— То, значить, спершу була таки волонтерська діяльність?
— Звісно, адже коли АТО починалося, то рівень постачання війська був не той, що зараз. І усі ми ставали добровільними помічниками тих, хто тримав фронт. Враховуючи, що ми були абсолютно цивільні, без розуміння військової специфіки люди, доводилося вчитися на ходу. Прекрасно пам’ятаю, як робила свою першу «військову» покупку. Це були армійські черевики для чоловіка. Перелопатила буквально усі форуми, дзвонила знайомим, що вже на той час воювали. Консультувалася — що краще взяти. Бо у чоловіка високий підйом і відразу з’являються мозолі від стандартного взуття, а з цим відповідно зменшується його боєздатність. Ну, тоді я впоралась із задачею. А потім були й інші «закупи».
— Як проходив перший етап служби?
— Та, певно, як у всіх. Була адаптація до тих складних моментів, що їх нам «підкидає» фронтове життя. Але, загалом, гріх жалітися. Я служила в тій же бригаді, що й мій чоловік. Чудовий та дружній колектив, з яким довелося побувати на гарячих ділянках фронту в Донецькій області. На жаль, під час служби я дістала травму спини і тривалий час провела у військових госпіталях Маріуполя, Дніпра, Львова та була звільнена за станом здоров’я. Зараз значно важче. Особливо, коли спілкуєшся з чоловіком, який перебуває в епіцентрі бойових дій. Чоловік, звісно, хвилюється і за мене. Адже травма спини хоч і залікована, та нікуди не поділася. Застерігає, аби я чогось важкого не тягала. Однак зараз кожен на своєму місці має максимально долучатися до оборони України. Без надійних тилів армія не зможе довго втриматись. Нам випав унікальний шанс перемогти ворога і змусити його забути про окупацію України назавжди. Тому на своїй посаді в теробороні роблю все, аби наблизити настання нашої перемоги.
— Після першого «дембелю» була ностальгія за військовою службою?
— Мотиватором повернутися до війська і знову взяти зброю до рук є патріотизм. Це не для гарного слівця. Ми всі бачили той жах, що окупанти робили в Бучі, Ірпені та інших українських містах та селах. Так от, я не хочу, аби це повторилося бодай десь ще. Я тут народилася, тут залишусь, і нікому не дозволю відібрати у мене мій дім! З початком вторгнення рашистів в Україну я чітко усвідомила, що війна завершиться не так швидко, як би нам хотілося. Я служила на Донбасі та розумію, що у кризовій ситуації людина з бойовим досвідом і добре підготовлена має більше шансів вижити та захистити тих, хто не може взяти в руки зброю. Та й раніше було розуміння, що ми рано чи пізно будемо змушені повернутися до армійських лав. Тому навіть на «гражданці» продовжували з чоловіком та побратимами з батальйону підтримувати свої навички володіння стрілецькою зброєю та військової тактики. Виїздили разом на полігони, на стрільбище і практикувалися.
— А є з чим практикуватися?
— Є приказка, що в тій хаті, де на стіні висить зброя, ніколи не хазяйнуватимуть агресивні чужинці. Тому у нас в родині два офіційно придбаних та зареєстрованих «стволи»: у чоловіка цивільна версія АК-74 під калібр 7,62. А у мене карабін під патрон .22LR. Хтось скаже, що зброя не серйозна. Мовляв, «мілкашка». Але для своїх задач, для тренування — саме те! Головне, щоб очі та руки пам’ятали і не тремтіли, а на вогневому рубежі ти впевнено влучав у ціль. Та й у голові треба тримати думку, що в будь-який момент замість паперової мішені в прицільному пристрої опиниться ворог і ти без вагань маєш його знищити. А для цього ти повинен бути швидший та влучніший! Ба більше, нам є за кого мститися. І на кулях, що полетять у ворога, на жаль, є імена наших друзів і знайомих. Кажуть, що жінки більш емоційні, буває думки не дають спокою, як так могло статися, чому саме він ?! Але ми не повинні давати слабинку, особливо зараз. Нам є за кого боротися і кому допомагати. Залишилися дружини, діти наших побратимів. Спілкуємось та підтримуємо одне одного. І так лише до перемоги.
— Хоч до перемоги ще далеко. Але чи уявляли ви свій перший день без війни?! Який він? Які плани?
— Ми це вже не раз уявляли та проговорювали з чоловіком, та друзями нашої родини, які теж воюють. Домовилися, що поїдемо гуртом в рідні Карпати. Туди, звідки я родом. Там є одна місцина, із заповідним лісом, річкою. Усі зійшлися в бажанні хоча б на декілька днів просто радіти та відключити голову від постійних думок та завдань. Лише ми та гори…
