На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
У деокупованих громадах Харківщини налагоджується мирне життя. Разом з українськими військовими у села повертаються представники законної місцевої влади, а мешканці отримують нарешті змогу розповісти правду про жахливий досвід перебування під російською окупацією.
Липецька сільська територіальна громада – одна з прикордонних громад Харківської області, захоплена російськими загарбниками вже у перший день широкомасштабного нападу російської федерації на Україну. Українські військові звільнили її під час успішного контрнаступу на Харківщині на початку другої декади вересня.
Про власний досвід перебування під окупацією і відновлення роботи сільради після звільнення голова Липецької громади Олексій Слабченко розповів кореспонденту АрміяInform.
– Олексію Миколайовичу, що Ви пам’ятаєте про день нападу російської федерації?
– О 5 ранку почалася канонада по всій лінії державного кордону, перші «гради» вдарили з території росії, прилетіли по розташованому поблизу кордону селу Веселе. Українські військові, які перебували в селі, вже зайняли лінію оборони, щоб зустрічати ворога, якщо він піде у наступ.
Я поспілкувався з нашими прикордонниками й почав телефонувати до відповідних районних служб. Близько 07:20 почався рух російської техніки від державного кордону, а о 07:30 в центр села Веселе зайшли перші танки російських окупантів. Перша група окупантів одразу вирушила до прикордонної застави.
Загалом у перші години наші мешканці нарахували величезну кількість ворожої техніки – танки, бронемашини, вантажівки тощо. Колона рухалася без розривів і зупинок впродовж шести годин!
Українські військові дали бій в районі сусіднього села Мале Веселе, затримавши рух ворога. Бої в цьому районі громади тривали ще впродовж трьох діб, однак загарбникам вдалося прорватися у напрямку Харкова також із боку інших прикордонних сіл – Стрілечої, Глибокого, Борисівки.
– Вторгнення одночасно відбулося також у районі сусідніх прикордонних громад Харківської області. Як розгорталися події впродовж перших днів? Як себе поводили окупанти?
– Під час руху колони російської бронетехніки виїхати з села Веселе, в якому я перебував, було неможливо. На другий день окупанти облаштували блокпости, виїзд був заборонений. Виїжджати з села окупанти дозволили лише на третій день – 27 лютого. Я вирушив до адміністративного центру громади – села Липці. У Липецькій сільрадінаходилися російські військові, стояли два «тигри». До мене підійшов російський військовий, який представився полковником, і заявив, що мета вторгнення росії – змінити український уряд, «чтобы жить в дружбе и согласии».
Мені цей полковник запропонував співпрацювати. Для цього, заявив він, усі, хто дав згоду на співпрацю, повинні носити георгіївські стрічки. На моє питання, чи можна працювати без георгіївської стрічки, полковник відповів, що в такому разі порозумітися нам буде складно. Пообіцявши повідомити про цю вимогу працівникам сільради, я домовився з ними зібратися у сільраді наступного дня.
– Чому не провели збори відразу?
– Не всі були присутні, неможливо було зв’язатися телефоном, бо мобільний зв’язок не працював. І були важливіші справи – треба було терміново їхати до села Радгоспне, де був бій. Там мешкали близько 180 людей, з них більше ніж 30 – діти. Необхідно було з’ясувати, яка допомога їм потрібна.
Коли я під’їхав до блокпоста, мене не пропустили, заявивши, що місцевість там прострілюється і рекомендували з’явитися завтра зранку.
Наступного дня о 07:00 я приїхав до села Радгоспне. Той блокпост вже був знятий, а трохи далі, метрів за 300–400, стояли російські танки й військові. Не доїжджаючи до них близько 200 метрів, я зупинився, і вони відразу почали обстрілювати автомобіль зі стрілецької зброї – вибили вікна, прострелили капот. Я дивом уцілів.
Коли росіяни припинили стріляти, я вийшов з-за керма, оглянув автомобіль і вирішив піти у їхній бік. Коли я підійшов до них на відстань близько 30 метрів – пролунала автоматна черга, поруч зі мною свистіли пулі.
Довелося повертатися до машини, яка, на диво, завелася. Коли я розвернувся і поїхав назад, то мене знову почали обстрілювати. Додому я повернувся з вибитими вікнами, пробитими колесами. До сільської ради в Липці того дня я вже не поїхав.
– Чи вдалося потрапити в Липці наступного дня?
– Дістатися до сільради вдалося лише через день. Там мені заявили, що напередодні зібралися частина депутатів, які звільнили мене з посади голови Липецької сільської ради й обрали новим головою Вадима Кудікова – одного із депутатів. Самого Кудікова я не бачив і повернувся додому до с. Веселе.
Наступного дня мене викликав співробітник російської фсб, почав розпитувати. Вони мали інформацію, що я голова Липецької сільської ради. Коли ж я заявив, що я вже не голова, для них це було новиною. Мені знову запропонували співпрацювати. Я відповів, що співпрацювати не можу вже з огляду на те, що вони ледь мене не вбили, кілька разів обстрілявши.
– Після цього окупанти більше не зверталися з вимогами співпрацювати?
– Далі я був під окупацією. Треба було вивезти людей з Радгоспного. Я звернувся до цього співробітника фсб. Організували наш шкільний автобус і маршрутку, яка стояла вдома у водія. Дітей і дорослих, які потребували допомоги, перевезли до шкільного підвалу Веселівської школи. В шкільному підвалі також були люди з Веселого, які не мали підвалів удома.
Коли привезли мешканців Радгоспного, вже гостро постало питання про харчування. Продукти зі шкільної їдальні та їдальні дитсадка ми передали для харчування цих людей.
Однак проблемою було, як готувати. Електропостачання у Веселому не було від ранку 24 лютого. Поряд зі шкільною їдальнею розташована їдальня агрофірми «Престиж», там був потужний генератор. Тому я звернувся до російських військових з проханням запустити генератор і готувати обіди в їдальні «Престижу».
Дозвіл надали, однак паливо ми мали знайти самостійно. На агрофірмі стояв бензовоз із дизпаливом для весняно-посівних робіт. Ми взяли це дизпаливо, запустили генератор, почали годувати людей.
Коли запустили генератор, почав працювати Wi-Fi. Окупанти довго не могли знайти, де розташовані роутери. Охорону допитували, але вона нічого не знала. Згодом один роутер вони знайшли в офісі «Престижу», а ще один продовжував працювати в службовому приміщенні складу.
Хтось сказав, що роутер міг підключити я. Мене забрали на допит, допитали, хоча я справді не знав, де знаходяться роутери. І от після цього допиту мене посадили під домашній арешт.
– Як довго ви були під домашнім арештом?
– Десять днів. Потім мене забрали в Липці, кинули до підвалу, наділи наручники. У наручниках я три доби перебував у підвалі в Липцях. Проводили допити, імітували «розстріл» – ставили до стінки, стріляли ззаду, погрожували. Так робили кілька разів.
До кінця другої доби привезли старосту села Веселе Олексія Зимогляда. На допити нас водили по черзі. Наприкінці третьої доби нам наділи на голови мішки та повезли у невідомому напрямку. Як виявилось – до Веселого. Там мені сказали, що я їм непотрібний.
– Нарешті після цього Вам дали спокій?
– Мене випустили з підвалу і дозволили пересуватися в межах села. У Вовчанську поновилась торгівля. Багато людей їхали через Веселе туди, щоб купити найнеобхідніше, окупанти почали видавати перепустки. За такою перепусткою прийшов і я, щоб проїхати у Липці. В мене стали вимагати паспорт, водійське посвідчення і техпаспорт на машину.
Тоді перепустку видали, але згодом я дізнався, що окупанти збирали документи й фотографували їх, бо електроенергії у них ще не було. Потім росіяни протягнули собі електроенергію від штабу зі школи, поставили ксерокс, стали копіювати всі документи. Тому потім я ці перепустки вже не брав.
Однак того першого разу я таки приїхав до сільської ради, побачив, що ведеться прийом. Там я дізнався, що депутати за моє відсторонення не голосували, не було кворуму. Кудіков просто поставив присутніх до відома, що відтепер він голова і ніхто, за винятком одного депутата, заперечувати йому не наважився.
Після цього я виїхав додому і більше до Липця не їздив, перебував у Веселому. Росіяни постійно приходили з перевірками й оглядами, пропонували виїхати до росії. Одного разу з Липців приїхали російські військові, які заявили, що я маю виїжджати їхнім автобусом, причому винятково через Стрілечу. На мою пропозицію – їхати через сусіднє Нескучне, вони заперечили, що мають їхати виключно через Стрілечу.
Того разу від поїздки я відмовився. Ті ж мої односельці, хто їхав цим автобусом, повідомили потім, що на кордоні питали, де я, і чому мене немає в тому автобусі.
– Тобто виїжджати з-під окупації Ви вирішили самі, без взаємодії з окупантами?
– Невдовзі ситуація ускладнилася, інтенсифікувалися бойові дії. Це було близько середини червня. Наші місцеві мешканці, близько 50 осіб, вирішили виїжджати. Мене поставили до відома про виїзд колони машин від магазину в центрі села о 08:00.
Зранку ми з дружиною виїхали на нашому розстріляному автомобілі й приєдналися до колони. Всі мали йти до коменданта записуватися, хто виїжджає. Але почався обстріл і нас швидко відпустили.
Ми доїхали до російського кордону. Нас провели на митницю. Працівник фсб оглянув автомобіль, поцікавився, чи я на пенсії. Більше питань до мене не було.
За дві доби ми дісталися кордону з Латвією.
– Після цього Ви повернулися в Україну через західний кордон?
– Я недовго побув за кордоном. Автобусом дістався Львова, звідки потягом вирушив до Харкова. 29 липня я вже був у Харкові.
– Як Ви налагодили роботу Липецької сільської ради після повернення?
– Є багато труднощів. Війна так розкидала моїх співробітників, що багато хто перебуває за кордоном. Зі значними труднощами ми заповнили вакантні посади, намагаємося відновити виплату зарплат.
Ми відновили роботу чотирьох шкіл, які працюють дистанційно. Зараз у них навчаються 630 дітей.
Також ми проводимо реєстрацію всіх мешканців громади, які перебувають у Харкові та Харківські області, разом із волонтерами надаємо їм допомогу. Вчора отримали допомогу від Червоного Хреста.
У Липецькій громаді вже працюють сапери. Днями почали обстежувати приміщення Липецького РЕМ (РЕМ – район електромереж. – Авт.), бо зараз одним із головних завдань є повернення до сіл громади електроенергії. Також будемо розв’язуватипроблему газопостачання, вже розпочалася відповідна робота.
– Мешканці Липецької громади, які виїхали з-під окупації, часто пишуть у соцмережах, що мріють повернутися, і питають, коли це можна буде зробити. Що Ви можете сказати з цього приводу?
– До війни у Липецькій громаді мешкали близько 13,5 тисячі людей, зараз в громаді лишилося не більше ніж 2,5 тисячі. Є пункти, де взагалі нікого немає – Радгоспне, Тернова, Зелене.
Великою проблемою є численні мінування, які лишили після себе російські окупанти. Це буквально сотні мін та вибухонебезпечних предметів. Треба розмінувати території, все обстежити, перевірити. Над розмінуванням території працюють українські військові та вибухотехніки ДСНС. Тому я радив би не поспішати з поверненням до деокупованих населених пунктів – до завершення розмінування це може бути смертельно небезпечним.
Коли мешканці громади зауважують, що представники влади й волонтери не можуть дістатися віддалених сіл громади, то це саме через те, що під’їзні шляхи до них можуть бути заміновані і їх слід ретельно обстежити. Це забирає час. Відповідна робота триває, українські сапери обстежують дороги до всіх населених пунктів громади. Це вкрай необхідно передусім для доставки гуманітарної допомоги.
Залишається значна проблема з кадрами, для повноцінного налагодження не вистачає кваліфікованих фахівців. Також у населених пунктах катастрофічно бракує техніки. Вона переважно побита або розграбована.
Однак, попри всі негаразди, робота триває. Ми маємо дієву підтримку з боку Харківської обласної та районної влади, міжнародних організацій, благодійників, волонтерів.
Українські військові повернули мир у звільнені села Липецької громади, і мирне життя на півночі Харківщини починає поступово відновлюватися.
Світлини з офіційної сторінки Харківської районної державної адміністрації у соціальній мережі Facebook.
