Сьогодні в Україні — День відзначення військових журналістів — тих, хто, ризикуючи життям, виконує завдання з перших днів російсько-української війни,…
Наша група приїхала до Ізюма через кілька днів після звільнення міста підрозділами ЗСУ, щойно закінчилися стабілізаційні заходи. Дорога з Харкова зайняла понад три години замість звичних двох — їхати довелося в об’їзд, адже її частина, що поєднує ці два міста, ще залишалася замінованою.
…Їдемо розбитою трасою — пошкоджене дорожнє полотно, розбиті, розмальовані рашистською «свастикою Z» зупинки, підірвані мости. Намагаємося їхати ближче до центру дороги, на узбіччя заїжджати небезпечно — вся місцевість уздовж замінована. Ближче до Ізюма дедалі частіше трапляється розбита та спалена ворожа техніка. На в’їзді неподалік стели — взагалі кинуті вцілілий російський танк, кілька одиниць броньованих машин та купа боєприпасів — нашим хлопцям вони якраз стануть у пригоді…
Центр міста на вигляд, як сцена з постапокаліптичного фільму: руїни багатоповерхівок, розстріляні куполи храму, вщент спалені будівлі, а ті, що дивом вціліли, дивляться на нас порожніми вікнами. І кицьки… Багато занедбаних голодних тварин кидаються до людей у пошуках хоч якоїсь їжі… Впродовж шести останніх місяців в Ізюмі панував «рускій мір»…
На вулицях безлюдно — жителі й досі не можуть оговтатися від жаху, який тривав майже пів року. Лише найсміливіші роблять спроби виходити «на розвідку» — весь цей час їх вбивали, скидаючи на домівки авіабомби, поливаючи вогнем з арти, приходячи додому з обшуками й тут же розстрілюючи «неугодних».
Аби поспілкуватися з перехожими, йдемо на пішохідний міст через Сіверський Донець — пересуваються люди пішки, велосипедами або мопедами, оскільки муніципальний транспорт не працює: автомобільний міст був підірваний окупантами під час відступу, коли наступали українські війська.
Поводяться ізюмчани насторожено, хоча нам, людям в українському однострої, щиро усміхаються та погоджуються розповісти свої історії…
За словами жителів міста, російські війська зайшли до Ізюма 1 квітня. До цього вони нещадно поливали населений пункт вогнем.
Катерина
Катерина погоджується показати нам підвал, який з 2 березня став її домівкою — будинок жінки був знищений під час чергового авіанальоту…
До повномасштабної навали орків у цьому приміщенні була ізюмська районна споживспілка. У двох невеликих кімнатах підвалу дореволюційної будівлі жили понад 60 осіб. Третє приміщення залишили як вбиральню — вхід до неї й досі прикритий ковдрою…
Цей підвал був бомбосховищем під час Другої світової. Про це пригадала жінка, яка ще дитиною пережила жахіття тих часів. У перші дні великої війни вона разом із донькою прийшла сюди, аби рятуватися вже від російських бомб… Згодом підвал наповнився біженцями — наймолодшому було близько місяця, найстаршому — 90 років. Декілька літніх людей були лежачими, потребували постійного догляду. Разом із людьми мешкали тут і їхні домашні улюбленці.
Катерина розповідає, що їжу готували під обстрілами на мангалі, що стояв біля входу. Для цього використовували каструлі на кілька десятків літрів із найближчої їдальні. Воду носили з Донця, адже з перших днів російської агресії водопостачання в місці було припинено.
— Іноді доводилося це робити під прицілом російських снайперів. А вони розважалися, стріляючи нам під ноги. Ми тоді падали на землю й годинами могли лежати, чекаючи, поки ті вгамуються…
Продуктів теж було обмаль — забрали з рідних домівок усе, що залишилося. До середини травня жили, можна сказати, на голодному пайку — крамниці не працювали, а першу так звану гуманітарну допомогу окупанти завезли лише наприкінці весни.
— У нас були «відмінні» умови — ми могли ходити на повний зріст, у нас було окреме приміщення для вбиральні, — ділиться Катерина. — У сусідній багатоповерхівці стелі підвалу дуже низькі, стояти там можна, лише пригнувшись. Справляти нужду доводилося десь у кутку на відро в усіх на очах.
Таїсія Василівна
У двір, де ми спілкуємося, заходить літня жінка, аби отримати пакет з українською гумдопомогою. Таїсії Василівні 83 роки. Вона пам’ятає Другу світову війну. Її брат та тато загинули на фронті. Мати померла в концентраційному таборі, куди вони потрапили після доносу сусіда. Після перемоги маленька Таїсія росла в дитячому будинку. Вона й не думала, що жахіття її дитинства повернуться.
— Я навіть не маю уявлення, все ж було нормально, немає жодного розуміння, — плаче стара…
Усю окупацію Таїсія Василівна прожила в руїнах свого помешкання в багатоповерховій будівлі, яку було майже зруйновано на початку російського вторгнення. Навіть під час пекельних обстрілів міста до підвалу не йшла — сподівалася на Бога. У квартирі зараз немає вікон, тому жінка своїми силами заклала отвори ковдрами. Сподівається, що зиму переживе…
Надія
Надію ми зустріли на вулиці, коли вона вийшла з продуктової крамниці, яка сьогодні вперше відкрилася після звільнення міста. Жінка щиро радіє українській ковбасі, йогурту та хлібу, які там придбала. Каже, що продукти вітчизняного виробництва значно смачніші тих, що жителі Ізюма отримували від росіян.
Надії пощастило — будинок, де розташована її квартира, залишився майже неушкодженим. Чого не скажеш про сусідський — 9 березня туди влучила російська авіабомба. Загинули всі, хто переховувався в підвалі. Пригадуючи події того дня, жінка не може стримати сліз.
— Коли були на розкопках, то знайшли тіло чоловіка, який тримав в обіймах маленьку дитинку. По черевиках уже встановили, хто це був. (Уже потім від правоохоронців ми дізналися, що зруйнована 5-поверхівка стала могилою для щонайменше 54 українців. Зокрема росіяни вбили родину з восьми осіб — три покоління: батьки, діти, онуки. — Авт.)
Двадцять шість днів, поки росіяни з особливою жорстокістю знищували її місто, Надія разом з іншими прожила в підвалі.
— Ми всі жили дружно, разом збиралися, разом їли те, що давали нам потім росіяни. Найсмачніше, якщо так можна сказати, віддавали дітям. Їх п’ятеро було — від 2 до 11 років.
Пізніше жінка виїхала до росії, але за кілька тижнів повернулася.
— Ставлення до мене, м’яко кажучи, було не дуже… На кордоні в мене видалили всі фотографії з телефона — мабуть, боялися, що розкажу й покажу правду про їхній «рускій мір». Хоча все одно ніхто не вірив — сказали, що це ми фашисти. Я спитала, чому вони так вважають, на що отримала відповідь, буцімто ми каструємо їхніх хлопців. Я запитала, де їх кастрували… В Тулі, Орлі чи, можливо, у Владивостоку. Де? Відповіді не отримала. Ненавиджу! — зривається на плач Надія.
Комендантська година та обшуки
Жителі Ізюма розповідають, щойно орки зайшли до міста, відразу встановили комендантську годину. Спочатку з 14 години до 7 ранку, потім, коли світловий день збільшився, з 16-ї. Весь час українців тримали в постійному страху. Не було жодної свободи слова, а найстрашніше — не було інформації. Понад 5 місяців люди жили в повній ізоляції — без інтернету, зв’язку, українського телебачення. І весь цей час окупанти «годували» їх російською пропагандою — України як держави вже не існує, влада в Києві належить росіянам.
— Загриміти «на підвал» можна було за погляд або нецензурне слово в бік росіян. У них були списки, по яких вони шукали людей, що проходили службу в АТО та ООС. Вони мали всі списки, які тільки можливо. В нашому будинку було 7 зачисток. Снайпери ходили по будинках, по підвалах, когось шукали. Приходили й до нас у підвал, перевіряли безкінечно, — розповідає Катерина.
Під виглядом обшуків приходили орки й до помешкань. Якщо господарі дверей не відчиняли, їх просто виламували. Нібито шукали зброю, боєприпаси, а замість цього виносили все, що було до вподоби: прикраси, білизну, техніку тощо.
Останні дні окупації стали для ізюмчан справжнім випробуванням. Відчуваючи свою безпорадність, окупанти взагалі заборонили пересуватися містом. Не було можливості приготувати їжу, сходити по воду. А місто в цей час горіло… Під натиском ЗСУ рашисти тікали, спалюючи на своєму шляху все, що бачили…
— А потім в один момент наступила повна тиша, — пригадує Надія. — Ми вийшли з підвалів і побачили, як вулицями пересуваються наші військові! Зрозуміли, що Україна повернулася в Ізюм! Знаєте, це, мабуть, були найяскравіші емоції, які я відчувала за все життя! — ділиться зі сльозами на очах Надія.
Наслідки російської окупації в Ізюмі
В Ізюмі вже тиждень тривають слідчі дії щодо фіксації воєнних злочинів окупантів. В одній із шести катівень, яку облаштували росіяни, щоб знущатися з українців, було знайдено протигази, які спеціально перекривали, щоб унеможливлювати доступ кисню, закривавлену дерев’яну палицю, яку застосовували як знаряддя для завдавання тілесних ушкоджень, пристрій для биття струмом…
На місці масового поховання в ізюмському лісі вже ексгумовано 146 тіл, серед них 2 дітей. За словами Дмитра Шевчука, заступника начальника управління організації розслідування злочинів, вчинених внаслідок збройного конфлікту, головного слідчого управління Нацполіції, окрім тіл людей, що загинули внаслідок обстрілів, було виявлено тіла з ознаками катувань — у деяких осіб були зв’язані руки за спиною, деякі були з колото-різаними ранами, були кастровані чоловіки, закатовані жінки…
Ізюм став черговою Бучею, Бородянкою, Ірпенем… Росіяни, горіть у пеклі!
Фото авторів
