Ця історія про мужнього та відважного чоловіка з Івано-Франківська, котрий, як і багато інших українців, змінив своє цивільне життя та ремесло на військову службу. Зараз він разом із побратимами-кулеметниками в бригаді імені Чорних Запорожців множить на нуль ряди другої з кінця армії світу. Віктор Царинський з колоритним позивним «Стелс» за останніх пів року переконався, що російські солдати бояться українських військових, наче вогню над кремлем, і тепер не дуже відважуються суїцидально атакувати позиції наших захисників. Бо ж знають — це дорога в один кінець…
— Я, як і багато інших земляків з Прикарпаття, до війни мандрував європейськими країнами в пошуках кращого заробітку, — розповідає Віктор. — Практично два роки до війни працював в Ізраїлі на одному з меблевих комбінатів. У вільний від роботи час гуляв містом і частенько бачив, як у супермаркетах чи розважальних центрах на місцевих військових дивляться щиро, з повагою та вдячністю. Приблизно так само нині оцінюють і наші громадяни українських військових, і дуже хочеться, аби військовослужбовців у нашій країні завжди поважали та соціально забезпечували.
24 лютого Віктор був у рідному Франківську. Зранку його розбудив батько й повідомив, що росіяни з війною пішли на Україну.
— Певний час я був розгубленим і дещо шокованим, бо не до кінця вірив, що московити зважаться на широкомасштабне вторгнення. Зрештою зідзвонився з друзями й ми домовились піти у військкомат добровольцями. Оскільки ані служби в армії, ані бойового досвіду в мене не було, то записали в резерв і сказали, що викличуть, коли буде потреба. Проте багатьох моїх товаришів усе ж відправили у різні бойові частини й це ще більше додало мені натхнення шукати місце служби для боротьби з окупантами.
Зрештою товариш «Стелса», котрий уже служив у 72-й механізованій бригаді, порадив Віктору приєднатися до його підрозділу. Вже за кілька днів доброволець прибув до Київської області та проходив армійську підготовку.
— Знайомство з військовим життям у мене проходило, можна сказати, в режимі активних бойових дій, адже столицю тоді намагались захопити з різних сторін, — пригадує «Стелс». — Серед новачків були люди різних професій, віку та переконань, проте всіх об’єднувала ненависть до окупанта та жага чимшвидше прогнати його з української землі. Загалом так я й опинився у бойовій бригаді, у складі якої побував у різних містах та селах. Останні три місяці ми боронимо населені пункти Донецької області.
Нині Віктор Царинський здебільшого є штатним кулеметником американського «Браунінга». Проте були й випадки, коли доводилось перевозити особовий склад чи поранених, доставляти боєзапас, харчі, рації та інший військовий інвентар побратимам на передній край. Постійної автівки для виконання бойового завдання немає, адже транспорт постійно залучається до різних непередбачуваних ситуацій, тому доводиться маневрувати та вибирати з того, що є.
— Нам постійно допомагають волонтери й ми вже маємо кілька позашляховиків, котрі використовуються у найрізноманітніших ситуаціях. Простими словами: що є вільне під рукою — на тому і їздимо. Бувало, що я кілька разів за одну ніч під ворожими обстрілами мінометів та засідкою снайпера міг доставити на «нуль» те, що було потрібно побратимам. Скажу вам — ніколи раніше мені ще не доводилося їздити з вимкненим світлом фар лише з одним пристроєм нічного бачення та ще й на повній швидкості. Чуєш лишень, як тебе в повітрі переслідує російський квадрокоптер, котрий і наводить мінометників на тебе. Потім тільки гуп-гуп. Перехрестився. Пронесло. Раніше це був такий адреналін, що ледь серце не вистрибувало з грудей, зараз — буденна робота, — сказав боєць кулеметного взводу.
Найбільше ж Віктора вразило на Донеччині те, що люди там зовсім різні: одні за Україну та її суверенітет, інші воліють, аби їх просто не чіпали, а в деяких селах — суцільний колабораціонізм.
— Багатьох людей, котрі раніше мали не зовсім патріотичні ідеї та настрої, змінила війна, — продовжує Віктор. — Проте досі не можу зрозуміти, що чи яка сила керує тими людьми, котрі просто сплять і бачать себе на росії. Невже їм раніше щось заважало спакувати валізи й податись кудись в бік Якутії чи ще краще — порибалити на Камчатці? Але однозначно — з такими вилупками я та мої побратими тепер говоритимемо їхньою ж мовою, мовою сили та примусу до демократії.
