Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Як і всі мешканці Києва, зранку 24 лютого 54-річний професор історії Віталій Андрєєв прокинувся від звуків вибухів. Погортавши свій смартфон, він зрозумів, що почалося невідворотне.
«Особливої паніки тоді не було, адже розумів, що все до того йшло. В той момент я просто вирішив виспатись, бо невідомо, коли б ще трапилась така нагода. Тепер впевнений — то було правильне рішення», — посміхаючись згадує Віталій.
О восьмій науковець зателефонував 29-річному синові Богдану, щоб дізнатися, як справи, але той вже перебував на шляху до Голосіївського територіального центру комплектування та соціальної підтримки з твердим наміром стати до лав тероборони Києва.
«Йшов, усвідомлюючи, що можу загинути в першому ж зіткненні, але ж я просто й думки не міг допустити, що ці покидьки маршуватимуть парадними шеренгами по Хрещатику», — згадує Богдан Андрєєв.
Хвилюючись за єдиного сина, батько попросив його зачекати й негайно вирушив слідом на Велику Васильківську. Тут вони зустріли велику чергу чоловіків, однак хаосу не було. Попри події, що стрімко розгорталися довкола, працівники військкомату працювали злагоджено й виважено, одразу відсікаючи непевний контингент.
«Я відвів Богдана у бік і намагався переконати вертатися додому. Аргументи були такі: якщо я ще маю досвід у військовій справі — службу в радянській армії, — то шанси необстріляного київського програміста вижити в потенційній м’ясорубці невеликі. Нехай Андрєєви віддадуть свій борг Батьківщині у моїй особі, а ти, раптом що, піклуватимешся про матір і дружину», — говорить Віталій.
Та син був невблаганний… Так вони разом потрапили до 204-го батальйону 112-ї бригади Сил ТрО ЗСУ.
Базою батальйону на той момент слугувала Льодова арена на столичному ВДНГ, там Андрєєви отримали зброю, засоби індивідуального бронезахисту й, звісно, свої позивні — «Професор» та «Маестро».
Обстановка була напруженою. Спати доводилося по дві-три години на добу, усі були на адреналіні.
Попри те, що основні події розгорталися на північних околицях міста, існував ризик просочування ДРГ ворога з південного напрямку. Командування доводило інформацію про можливу висадку тактичного десанту окупантів у районі Пирогова. За підрозділом було закріплено визначені ділянки міста, де були організовані блокпости й здійснювалося патрулювання.
«Особовий склад батальйону здебільшого був сформований із донедавна цивільних киян, — згадує Віталій. — Але кістяк утворювали досвідчені бійці, що мали за плечима досвід АТО, а деякі й Афганістану. Ці люди були як наставники для новачків, і з перших днів додавали нам впевненості та рішучості. Ця перевага далася взнаки вже в першому бойовому зіткненні».
Так, 25 лютого приблизно о 20:00, за словами Віталія, до передового блокпосту батальйону в районі проспекту Глушкова під’їхало кілька підозрілих мікроавтобусів, з них вийшли озброєнні люди у цивільному. На відстані вони почали висувати ультиматуми: скласти зброю і не чинити опір. На підсилення своїх аргументів ДРГ прямо на проспекті почала розгортати міномет. Але зайди відразу отримали негативну відповідь у вигляді автоматних черг.
«Почався стрілецький бій. Я перебував в секреті й за командою відкрив вогонь у бік противника. Був сконцентрований на поточному моменті, водночас хвилювався за сина, який перебував на іншому посту, тому що вони могли заходити одночасно з різних напрямків. Бій закінчився швидко, противника було знищено. Без втрат з нашого боку. Одну з головних ролей відіграв наш досвідчений снайпер, учасник АТО, який розташувався на даху недобудови «Льодової арени», — розповідає Віталій.
«Професор» одразу поспішив зв’язатися з Богданом і, переконавшись, що з ним усе гаразд, почав потроху оговтуватися від першого реального бою. Потім були й інші, але в них він вже намагався бути поруч із сином.
У першій половині березня напруга в місті почала потроху спадати, а фронт стабілізувався на півночі столиці. Андрєєвих перевели до комендантської роти, вони охороняли штаб батальйону. Бійців підрозділу почали професійно навчати військової справи. З ними працювали досвідчені інструктори з вогневої підготовки, такмеди, психологи.
«Тоді я відчув істотну різницю з радянською системою підготовки. Там ти фактично був сам по собі, а командуванню було начхати на особовий склад — його здоров’я, підвищення і вдосконалення військової кваліфікації. Для нашого ж підрозділу примітними були намагання керівництва підтримувати здоровий психологічний клімат та щире патерналістське ставлення до бійців з боку командирів», — зазначає Віталій Андрєєв.
Він добре пам’ятає, як одного разу інспектуючи пости, комбат підполковник Дмитро Бонич помітив, що Богдан перебуває на чергуванні в тонкій весняній шапці під шолом, а початок березня був доволі прохолодним. Командир тут же віддав юнакові свій флісовий головний убір…
У квітні обидва Андрєєви, що мають освітянську «броню» від мобілізації, повернулися до цивільного життя: батько продовжує викладати історію та історіографію в Київському університеті імені Бориса Грінченка, а Богдан навчатися в аспірантурі Запорізького національного університету. Але у разі виникнення нової загрози для столиці вони без вагань готові знову взяти до рук зброю, щоб дати відсіч агресору.
«Повертаючись думками назад, можу сказати, що вчинив би так само. Я пишаюсь своїм сином, як і тисячами чиїхось синів і доньок, які сьогодні стали на захист держави. Ми всі усвідомлюємо ціну, але ми обов’язково переможемо віковічного ворога, бо інакше просто не може бути», — впевнений пан професор.
