На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
З нагоди Всенародного дня батька, який цього року відзначається 18 вересня, ми вирішили розповісти про непересічну особу — справжнього воїна, який не лише був гідним чоловіком для своєї дружини і виростив сина — Героя України, а й став із ним пліч-о-пліч зі зброєю в руках проти рашистських загарбників і, на жаль, загинув у бою.
…Прокинувшись зранку 24 лютого від вибухів на сусідньому військовому аеродромі, полковник у відставці Олег Громадський одразу ж зрозумів: почалось очікуване російське вторгнення. Він негайно почав телефонувати побратимам-ветеранам і волонтерам. І вже близько 5:00 опублікував на своїй сторінці у соцмережі заклик — збиратися з легальною зброєю та спорядженням для оборони Харкова.
Друзі пригадують, що саме на ранок 24-го було заплановано зустріч полковника Громадського із командуванням Національної гвардії Харківського гарнізону, на якій Олег В’ячеславович хотів запропонувати план розгортання добровольчого підрозділу на базі НГУ. Але війна змусила діяти рішучіше, не чекаючи повісток, команд і складання офіційних списків. Близько дев’ятої ранку, дізнавшись про рух ворожих колон у напрямку перехрестя харківської окружної дороги та Білгородського шосе, він із групою добровольців та мобілізованих прибув до селища П’ятихатки, що на півночі Харкова. Там дещо раніше зайняв позиції невеличкий підрозділ 3-ї бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана, яким командував його син лейтенант Євгеній Громадський, що лише 2021-го випустився із Національної академії НГУ.
…Олег В’ячеславович народився 28 березня 1973 року на Полтавщині, у родині із міцним «військовим корінням» — за сімейними переказами, чи то п’ять, чи то шість поколінь його предків були воїнами. Тож не дивно, що у серпні 1991-го він вступив до Саратовського вищого військового командного училища внутрішніх військ МВС. А після розпаду срср вирішив повернутися на Батьківщину і зумів добитися оформлення документів про переведення до Харківського вищого військового училища Національної гвардії України (формування, яке існувало в України у 1991–2000 рр.). І разом із групою однодумців довчався і випускався вже в Україні. Згодом вже лейтенант Громадський продовжив службу у лавах дислокованої у Чугуєві 6-ї дивізії НГУ (обійняв посаду заступника командира батальйону спецпризначення), 2000-го це з’єднання було передано до складу ЗСУ і переформовано у 92-гу окрему механізовану бригаду.
Під час Революції Гідності Олег Громадський став членом координаційної ради Харківського Євромайдану, а з початком «неоголошеної війни» у званні майора очолив 16-й окремий мотопіхотний батальйон «Полтава». Його колишні підлеглі, розповідаючи про комбата, насамперед згадують, що він був для них уособленням поняття «Людина честі», розділяв із бійцями усі фронтові труднощі та небезпеки, дбав про обладнання позицій, завзято боровся зі зловживаннями у тиловому забезпеченні. А ще згадують виснажливі бої за Авдіївку, що тривали 258 діб, під час яких комбату доводилося командувати «солянкою» із підрозділів не лише свого батальйону, а й різних бригад і ДУК «Правий сектор», що підходили на допомогу полтавцям.
Уже після того, як 2017-го Олег В’ячеславович був переведений «на штабну роботу», в одному з приміщень 16-го батальйону повісили його портрет, огорнутий рушником. «Ми на нього молимося» — напівжартома пояснили полтавці здивованому офіцеру-«перевіряючому». А роком раніше, під час церемонії урочистої зустрічі демобілізованих воїнів, комбату було вручено посвідчення радника голови Полтавської обласної державної адміністрації — ця посада була скоріше символічна, але бійці сприйняли її як нагороду.
2019-го полковник Громадський пішов на пенсію, швидко знайшов роботу в охоронній фірмі. Проте передчуття небезпеки «великої війни» не залишало його — і він витрачав чимало особистого часу на підготовку майбутніх захисників як інструктор курсу «Не панікуй! Готуйся!» У квітні 2021-го став співзасновником «Штабу оборони Харківщини» — об’єднання громадських та політичних структур, що мало на меті сприяння формуванню підрозділів тероборони. Він не встиг втілити усіх своїх задумів — але й те, що зробив, від 24 лютого завдало чималої шкоди ворогу, і врятувало від смерті багатьох патріотів України.
…Зранку 24 лютого, прибувши на позиції, полковник Громадський одразу ж провів нараду із лейтенантом Громадським, яка відрізнялася від звичайних передбойових нарад тим, що тут син доповідав обстановку батьку, чинний офіцер — військовому пенсіонеру…
Близько 12:00 оборонці П’ятихаток відбили атаку ворожого передового загону, знищивши дві ворожі машини і десяток «асвабадітелей». Невдовзі по позиціях спробували відбомбитися рашистські літаки, але їхні ФАБ-500 шкоди не завдали.
Уночі, близько 22:00, відбувся новий бій з підрозділом рашистів, що наступав, який був коротким: за допомогою РПГ-22 «Муха» та стрілецької зброї з 30 метрів було знищено тягач МТ-ЛБ, дві установки «Град» та вантажівку з боєприпасами, окупанти втратили 26 осіб, ще двох (зокрема командира роти) гвардійці захопили у полон. Вони виявилися військовослужбовцями 200-ї мотострілецької дивізії, номер якої був справді зловісним — майже вся вона полягла під Харковом…
Син згадував, що Громадський-старший під час бою перебував на лівому фланзі позиції, відстрілюючись з кулемета, а Євгеній підтримував його з автоматичного гранатомета. Олег В’ячеславович відступив останнім, вивозячи на власному джипі залишки зброї та боєкомплекту — але дорогою його машина потрапила під залп рашистських «градів»…
Про загибель батька його рідні дізналися від дивом уцілілого під тим обстрілом товариша Олега — представника фонду «Громадянська самооборона» Івана Діденка, якого з тяжкою контузією підібрали воїни ЗСУ, що прибули на виручку гвардійцям. Зрозуміло, що у лейтенанта Громадського не було часу та можливості оплакувати батька — на підступах до Харкова тривали тяжкі бої, і єдине, що міг зробити молодий офіцер, це мститися ворогу. У наступних боях в районі Малої Рогані екіпаж БТР-4, який очолював Євгеній, знищив ворожу бойову машину піхоти та вантажівку з боєприпасами. Згодом його підрозділ у взаємодії із підрозділами окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка відбивав атаку, під час якої офіцер особисто «демілітаризував» «мухами» два ворожі танки — детальніше про це йшлося в одному з матеріалів на АрміяІnform.
На жаль, батько так і не дізнався, що Указом Президента України № 167/2022 від 25 березня 2022 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі лейтенанту Громадському Євгенію Олеговичу було присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
У травні Євгеній дістав осколкове поранення в обличчя, але бійцівський характер дався взнаки — невдовзі він повернувся на передову, де гідно продовжує справу батька. Нещодавно йому присвоєно чергове військове звання «старший лейтенант».
Фото зі сторінки Олега Громадського у соціальній мережі Facebook.
