Значна кількість бійців, які обрали для повернення батальйон безпілотних систем 34-ї окремої бригади морської піхоти «Борисфен» — наочне свідчення саме такого ставлення. Про…
Із цими хлопцями не порівняти навіть Джеймса Бонда — вони набагато крутіші. Для них не існує завдань, які б вони не могли виконати. Їм завжди до снаги ризикові операції, які потребують філігранності виконання, відповідного рівня координації та нестандартного підходу. Один із тих, хто звик працювати тихо, але ефективно — військовослужбовець Владислав. Він — старший інструктор команди одного з підрозділів ВМС ЗС України. За його участю відбувалися досить серйозні операції, про які наразі ніхто не говорить уголос, але згодом вони обов’язково увійдуть у всі підручники, де описуватимуть російсько-українську війну.
Про службу в Криму і дружбу військових «братських флотів»
Владислав народився у Запоріжжі, там закінчив професійний ліцей автотранспорту. Встиг попрацювати в агрофірмі, а коли у 2012 році 19-річному хлопцю надійшла повістка, він навіть не думав ухилятися, навпаки — з юнацьким запалом вирішив здобути військовий досвід. Строкову службу проходив в одній із частин у Севастополі.
— То був гарний час. Багато знайомств і планів на майбутнє. Що цікаво, ми ніколи не мали сутичок із росіянами. Навпаки, як представники «братських флотів» багато часу проводили разом як на службі, так і у вільний час. Чи могли ми тоді подумати, що вчорашні товариші прийдуть до нас зі зброєю? Однозначно ні, — пригадує Владислав.
Але 2014 рік зняв з вовка овечу шкуру. І свій день народження 15 березня військовий зустрічав у своїй частині, яку оточили «зелені чоловічки».
— Тоді їхній командир розвідки бесідував з нашим командиром, який одразу погодився здати частину. Коли про це дізнався особовий склад, то матроси, сержанти і деякі офіцери виступили проти. Почався бунт. Ми не розуміли, як таке взагалі може бути. На закиди про те, що загинемо, якщо раптом надумаємо чинити опір, відповіли — нам байдуже, бо стоїмо за своє. Трималися довго, але командир таки «злив» нас. Коли була перезмінка наряду, на територію залетіли КамАЗи з військовими рф, наші ж були без зброї, бо одні її здали, а інші ще не отримали. Ось такий фінал. Згодом дізнався, що нашу частину взяли однією з останніх, — розповідає військовий.
Розчарування у зрадниках і перші бої на сході України
З того часу світогляд хлопця кардинально змінився. Владислав ніколи не думав про тих, хто прийшов до них зі зброєю. Вони — люди військові і виконують наказ, а ось ті, хто запросто продавався за 30 срібняків та зрікався присяги й свого народу — не давали спокою. Тоді розчарувався в раніше таких простих й зрозумілих канонах вірності та честі не лише Владислав.
— Матроси й сержанти тоді почали втрачати повагу до офіцерів, багато з яких перейшли на бік окупанта, ми шукали лідерів, і іноді траплялося, що до сержантів дослухалися більше, ніж до офіцерів, — говорить військовий.
Після передислокації на материкову частину України ті, хто на власному досвіді пережив результат «братерства» з росіянами, вирішили довго не засиджуватися без роботи. Адже частину довелося відновлювати з нуля, а воювати хотіли вже сьогодні, тому долучалися до інших підрозділів — до десантників, морпіхів, розвідників.
— Я потрапив разом із підрозділом морської піхоти в їхню найпершу ротацію. Ми тоді виконували завдання в Гранітному, потім у Маріуполі. Перші бої і перші втрати. То вже була справжня війна, — згадує Владислав.
Потрапити до елітного підрозділу ВМС — завдання не з простих
З того часу військовий пройшов чималий шлях і набув досвіду, якого вистачило, щоб пройти відбір у військову частину, де він проходить службу нині. Тоді після двотижневого відбору з понад 30 осіб до елітного підрозділу потрапили лише восьмеро — найбільш вмотивованих і підготовлених.
— Такий жорсткий відбір виправданий. Адже у нас кожен — це універсальний воїн, який має вміти все: досконало знати інженерну справу, володіти всіма видами зброї та техніки, мати відповідну водолазну та повітрянодесантну підготовку тощо. Для нас немає завдань, які ми не можемо виконати, — розповідає Владислав. — Наша група працює як швейцарський годинник. Вона настільки підготовлена, що навіть під час міжнародних навчань ми давали більше досвіду нашим іноземним партнерам, ніж вони нам.
Підрозділ Владислава поламав плани ворога на південному напрямку
24 лютого після сигналу тривоги Владислав із побратимами в лічені хвилини були в повній бойовій готовності. Одразу поділилися на групи і приступили до виконання перших завдань.
— Не було у нас тоді якогось особливого здивування чи розгубленості. Як не крути, ми воюємо з росією з 2014 року, тому подібний сценарій був неминучим. Але якщо тоді вони прийшли до тих, хто цього не очікував, то цього разу ми були вже готові, — розповідає військовий.
Так, підрозділ Владислава виявився не просто готовим до зустрічі з противником, він ламав усі їхні плани на півдні нашої країни.
— Ми утримали всі порти. Зрозуміло, що вони були ціллю номер один для рашистів, адже це всі комунікації. Якби їх в перші дні, то б «відтяпали» ласий шматок територій та могли взяти в кільце Миколаїв. Але тоді добре спрацювало командування, яке давало вчасні та чіткі накази. Взагалі, на результат працювали всі — і маленькі люди штовхали великій камінь. І хоча було неймовірно важко, особливо в перший тиждень, коли спали бодай годину на добу — та й то було добре, проте ми не дозволили ворогу реалізувати його плани, — пояснює Владислав.
За його словами, по-справжньому «похуліганити» вдалося лише тоді, коли відправив дружину в безпечне місце, адже до цього, хоча й зосереджувався на роботі, але серце було поруч із коханою. До слова, одружилися молоді люди 24 березня цього року. Владислав вирвався на годинку з частини, у ювелірному купив обручки, домовився про церемонію в РАГСі і зробив пропозицію, від якої важко було відмовитися. Ось така вона військова романтика.
На війні найважливіше — розуміти свою зброю
Сьогодні Владислав постійно працює з військовими, навчає їх перших правил, що допоможуть вижити на полі бою.
— Є багато людей, які навіть без жодного досвіду приходять і рвуться в бій. Також буває, коли виконуємо завдання, приходять із сусідніх підрозділів і просять дати наших інструкторів. Ніколи не відмовляємо. До того ж тепер усі навчаються дуже швидко, бо результатом стане не оцінка в заліковці, а збережене життя, — говорить старший інструктор.
Перше чого навчає Владислав — це розуміти свою зброю. Все решта, як каже військовий, прийде потім. У нього навіть був випадок, коли саме знання ТТХ озброєння, з якого працював ворог, дозволило його групі виконати завдання і прорватися з оточення без втрат.
— Практично все моє доросле життя минуло на війні, тому єдине, у що я вірю — це в закони фізики і геометрії. Рятують життя не обереги, а зброя і досвід. Якщо ти вступаєш у бій і програєш, отже, ти готувався недостатньо, — прагматично зауважує Владислав. — Ми достатньо готувалися для того, щоб кожен окупант знайшов на нашій землі свій логічний фінал.
Перше, що Владислав планує зробити після перемоги, яка неодмінно буде, це поїхати кудись далеко в тихе село, взяти там соток 40 землі та засадити все улюбленими тюльпанами…
