Зміни внесено до постанови Кабінету Міністрів № 560. Вони передбачають автоматичне продовження більшості відстрочок, пріоритет оформлення в цифровому форматі через…
Молодший лейтенант Олександр Саричев на псевдо «Шумахер» командує ротою одного з батальйонів 3-ї окремої танкової Залізної бригади.
— Звання офіцера я отримав досить нещодавно, 7 липня цього року. Та й на посаді не так давно, але мої хлопці досить успішно виконують поставлені завдання.
АТО
У 2014 році 21-річний Олександр брав активну участь у Революції Гідності на столичному Майдані, виборюючи разом з іншими право України на цивілізоване європейське майбутнє. Приєднався він тоді до 38 сотні самооборони Устима Голоднюка. На Водохреще 2014 року, під час жорстоких зіткнень з проросійськими силами, чоловік дістав поранення — біля нього розірвалася світло-шумова граната. Але, як розповідає Олександр, часу прислуховуватися до свого стану не було — перев’язали рану та побігли далі.
— З початком російської агресії на сході країни мій сотник з Майдану обійняв посаду командира танкового батальйону однієї з бригад ЗСУ. Тому, коли в мене постало питання військової служби, я вирішив, що піду до нього в підрозділ. Так я став навідником гармати танка. І вже за пару тижнів відбувся мій перший бій. Це сталося під Маріуполем, в селищі Павлопіль. На той момент я ще не знав таких елементарних речей, як-то — башта танка не повертає разом з танком, якщо система включена, вона буде дивитися в тому напрямку, куди ти дивишся. Не знав, як поводитися з далекоміром, тому в першому бою працював в ручному режимі. Але за даними розвідки ми успішно виконали поставлене завдання — знищили тоді багато техніки й живої сили противника.
Упродовж трьох років Саричев воював на Донбасі: від Маріуполя до Попасної — спочатку навідником, потім на посаді командира бойової машини. Зокрема, чоловік брав участь в боях за Мар’їнку, коли бойовики намагалися штурмувати місто, але підрозділи ЗСУ дали їм успішну відсіч.
Широкомасштабне вторгнення
Останні кілька років, звільнившись з лав ЗСУ, чоловік ростив дітей, займався громадською та підприємницькою діяльністю. І досить успішно.
— Коли Президент України 22 лютого 2022 року підписав Указ про мобілізацію резерву першої черги, наступного ранку я вже стояв під дверима ТЦК та СП. Уже 26 лютого, евакуювавши родини, ми з побратимами зустрілися та у складі тієї ж бойової сім’ї повернулися на фронт.
У середині березня підрозділ «Шумахера» висунувся на бойові позиції під Ізюм, м. Барвінкове, потім їх перекинули на Слов’янськ.
— Проти нас воювали регулярні війська російської федерації. Насправді вони завжди переважали нас кількістю, але не якістю ведення бою. Ми на місці вивчали ландшафт, аби працювати ефективніше, вони кидали свої сили навмання, не враховуючи особливостей місцевості. Як результат, екіпаж мого танка (на той момент Олександр був ще на посаді командиру танка. — Авт.) вже в першому бою спалив ворожий панцерник та БМП.
Єдине, за словами Олександра, що викликало труднощі на той момент — це постійна зміна обстановки на фронті. Часто інформація, яку доносила розвідка, була вже неактуальною, тому корегувати дії приходилося вже безпосередньо на полі бою.
Пригадує офіцер і тяжкі бої під Ізюмом. Саме тоді для нього стало зрозуміло, що росія готувалася до широкомасштабної війни з Україною впродовж останніх 8 років. А АТО та ООС стали «передмовою» до неї. І саме тоді ЗСУ змогли відточити свої навички, щоб зараз дати гідну відсіч окупантам.
Саричев розповідає, що в боях за селище Довгеньке росіяни впродовж 12 годин невпинно поливали вогнем українські позиції зі всього, що мали — використовували бойову авіацію, артилерію, танки…
— Це був дуже тяжкий день, але ми разом з окремою десантно-штурмовою бригадою успішно виконали завдання та утримали оборону населеного пункту. Мій екіпаж тоді знищив три ворожих танки. Хоча були втрати й в нашій техніці — тоді згоріла машина командира роти.
Далі були бої за Малу Комишуваху та Бражківку, під час яких танк Олександра був підбитий. На щастя, екіпаж бойової машини залишився живим, але через сильну контузію побратимам прийшлося лікуватися у шпиталі. Єдине, на що з усмішкою жаліється офіцер: прийшлося підстригти частину бороди, якою так пишався — вона обгоріла під час евакуації з танка, що палав…
— Нас не лякали поранення, страшніше було, що ми не зможемо повернутися на поле бою, адже війна ще не закінчилася… А ми з тих, хто буде стояти до кінця! — ділиться думками офіцер.
Перебування в медичному закладі дало час проаналізувати минулі події, зробити роботу над помилками, шукати шляхи, яким чином зробити діяльність підрозділу більш ефективною.
— Саме тоді ми з тодішнім командиром роти, Героєм України Сергієм Пономаренком почали активно використовувати безпілотні літальні апарати, що я роблю і по цей час. Щойно отримували новий девайс, відразу випробовували його на передовій — сідали на пікапи, підбиралися впритул до позицій противника. Таким чином ми стали більше зважати на оперативну обстановку, вивчати ворога, спільно з артилерією успішно палити їхні танки. Ми не даємо росіянам про себе забувати, оскільки 125-мм гармата вирішує багато на полі бою! А хлопці своєю чергою, коли бачать результати роботи, стають ще більш вмотивованими та готові вже своїми руками розривати москалів! — усміхається «Шумахер».
Як і будь-який воїн ЗСУ, як будь-який українець, Олександр мріє про перемогу.
— Я не хочу, щоб ця війна дісталася нашим нащадкам. Треба поставити крапку в багатовіковій боротьбі за незалежність українського народу. Зробити це так, щоб наші північні «сусіди», не те що не хотіли, фізично не могли підняти зброю проти нас! Ми будемо до цього йти у пам’ять про найкращих синів і дочок України, які полягли у боротьбі з окупантами, у пам’ять про вбитих орками безвинних дітей! І обов’язково переможемо!
Фото автора та з архіву героя
