Наш кореспондент поспілкувався з інструктором одного з підрозділів, де навчають операторів наземних роботизованих комплексів. Він людина скромна, тому представляється коротко…
«Востаннє така увага була до мене ще на весіллі», − жартує сапер Владислав під час фотографування.
Його гумор справжній та щирий. Його нервові сплетіння, наче зі стальних прутів. Він із колегами дивовижні люди, яким вдається зберігати спокій та витримку в екстремальних ситуаціях.
− Мій бойовий шлях розпочався після початку широкомасштабного вторгнення. Раніше я закінчив військову кафедру, тож мене мобілізували, відправили на навчання, й після цього сформувався мій взвод, − говорить Владислав, командир саперно-інженерного взводу інженерно-саперної роти.
Перший бойовий виїзд взводу виявився насиченим та цікавим, розповідає Владислав:
− Ми приїхали до пункту призначення. Бачу, а там усі «кіпішують». До нас підбігають хлопці й кажуть — ви на посилення оборони? Кажу — ні, у нас свої завдання. Як виявилося, противник прорвався на цю територію й за своїм фахом працювати ми вже не могли. Стало дуже гаряче, тож довелося змінювати плани й діяти за ситуацією.
Сапери розповіли, що нерви дають про себе знати, лише під час планування, а коли вже розпочинається безпосередня робота, то діють злагоджено й упевнено.
− Специфіка роботи сапера така, що права на помилку немає. Це складно! Бо ми мінуємо, розміновуємо, робимо проходи для техніки, знищуємо нерозірвані боєприпаси. Це потребує великої уваги та внутрішньої дисципліни, − каже командир взводу.
Працювати доводиться в безпосередній близькості до ворога, тому, щоб залишатися непоміченими, працюють сапери не лише холоднокровно, а й тихо та швидко.
− Сапером бути складно, треба мати силу це морально витримати і зробити швидко небезпечну роботу без паніки, щоби повернутися із завдання неушкодженим. Кілька місяців тому я навіть уявити не міг, що буду розставляти міни, а нині, коли ворог на них наїжджає, я відчуваю гордість за нас і наших хлопців, − ділиться думками водій саперного взводу Василь.
− Ворог уже неодноразово натикався на наші «подарунки». Це здебільшого протитанкові міни. Знаєте, в такі моменти є відчуття задоволення від роботи, приходить усвідомлення, що це все не дарма. Бо коли робиш цю справу, ризик надто великий. Саме через ризик знешкоджуємо міни підривом. Я б не радив викручувати запали. Процес розміновування протитанкового мінного поля інший. Тут ми працюємо спершу «кішкою», потім, якщо це має бути прохід, розсовуємо міни, щоб могла пройти наша техніка. Але для того, щоб це зробити, спершу треба знайти міну. На передньому краї противника ходити з міношукачем не вийде, тому це робиться за допомогою щупа. Знаходимо міну, зачіплюємо за неї «кішку», це такий металевий пристрій із зубчиками для зачепу, відтягуємо на метрів 30-50 і тоді, так би мовити, «вздьоргуємо» її, − розповів про специфіку роботи Владислав
Ставити свої міни хлопцям доводилося й під самим носом у ворога — за 300 метрів від противника.
− Це робиться тільки вночі, без світла та зайвих звуків. Тихо і швидко зробили й пішли. Чи помічали нас, можливо, думаю, з безпілотників, бо накривали нас і мінами й артилерією, а ось стрілецького контакту ще не було. Перед виходом ми все ретельно обдумуємо і плануємо. Знаємо, де ворог, де наші позиції. І вже за допомогою того ж тепловізора йдемо й бачимо − є хтось перед нами чи ні, − каже командир взводу.
− Залежно від завдань і території ставимо різну кількість мін. Бувало 200−300 одиниць, бувало 50, − доповнює колегу Василь.
Хоч сапери хлопці креативні й можуть хитрувати зі встановленням мін, та запевняють, що працюють лише згідно з Женевськими конвенціями.
