Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
АрміяInform продовжує розповідати про військовослужбовців Сил ТрО ЗСУ. Цього разу нашому кореспонденту вдалося поспілкуватись з тероборонівцем із позивним «Поділ». Як зустрів 24 лютого? З ким пішов до війська? Та де виконував завдання? Про це читайте в нашому матеріалі.
Нині я вже стріляний воїн
− 24 лютого ми прокинулися від звуків вибухів. Дружина дуже злякалася. Обстановка і до цього була напружена у країні: багато хто передбачав, що це може статися… Того дня я викурив пачку цигарок. Ми не знали, як далі діяти… До нас приїхали мої батьки. Я покликав тата поговорити віч-на-віч. Кажу йому, що родині потрібно евакуюватися, а я піду до військкомату (нині це територіальні центри комплектування та соціальної підтримки. — Ред.). Я ж військовозобов’язаний. Батько сказав, що підтримує моє рішення, − розповідає «Поділ».
Згодом на зв’язок із ним вийшов син:
− Йому 25 років. Каже: «У мене біля будинку набирають до тероборони, я піду туди». Ми його також підтримали в цьому рішенні. Мені батьки порадили, щоб я йшов разом із ним, аби підстрахувати. Адже син у армії не служив, а я все таки строкову службу свого часу проходив. 25 лютого ми з сином пішли до тероборони, потрапили до одного підрозділу.
Тероборонівець згадує, що в Києві вони виконували завдання на блокпостах та на стратегічних об’єктах.
− Потім запропонували поїхати на схід. Це було у квітні. Ми не відмовилися. Наша справа маленька, ми прості солдати, от і поїхали… То було наше із сином рішення, я його ще намагався відмовити, мовляв, йому не обов’язково їхати. Ніхто нікого не змушував, просто запитували, чи ми готові. А він у мене хлопець бойовий. Я йому казав: «Ти не зобов’язаний, ти можеш залишитись у Києві служити». Він відповів, що все одно поїде. Рідним ми сказали про це десь за тиждень, коли вже були на сході, − додає «Поділ».
У Дніпропетровській області його підрозділ пройшов додаткову підготовку.
− До цього в мене вже був невеликий військовий досвід. Тепер ще знаю, як, наприклад, укриватись від мінометного обстрілу. Нині я вже стріляний воїн… Окрім стрілецької зброї, опанував ПЗРК «Ігла» та іноземний Stinger. Нині, до речі, ще проходимо додаткову підготовку з інженерно-саперної справи.
Відійти з позицій було неможливо — такий щільний був обстріл
…А 10 травня «Поділ» із сином Миколою прибули на Луганщину в одне із сіл недалеко від Лисичанська.
− Після прибуття виїхали на позиції… 13 травня був сильний мінометний обстріл. Ми з Миколою були разом. Почав працювати ворожий танк. Після його роботи нас із сином контузило. А ближче до вечора син не встиг сховатись від міни… Може, не почув, бо був уже контужений, чи зреагував не одразу. Осколок влучив йому в артерію шиї. Він впав на мене. Допомогти йому вже було нереально… Син загинув на моїх руках. Згадувати це дуже важко…
Військовий розповідає, що одразу відійти з позицій було неможливо — такий щільний був обстріл.
− Коли стало темно, мені допомогли евакуювати тіло сина до села…
Миколі було 25 років.
− Він працював барменом. Жив уже окремо. Я був здивований тим, що Микола, не пройшовши строкову службу, дуже швидко влився у цей чоловічий військовий колектив. Йому подобалось служити. Постійно щось собі шукав зі спорядження — тактичні рукавиці, підсумки, рюкзак. Словом, йому це було цікаво. Я не чув від нього щось на кшталт «дарма я сюди прийшов». Він хотів показати себе тут, можливо, хотів самому собі щось довести, на що він здатний… 12 травня, напередодні своєї загибелі, Микола рятував поранених на позиції та надавав їм першу медичну допомогу і багатьом тоді зберіг життя.
…На запитання «Як Ви ставитесь до росіян після 24 лютого», батько Миколи відповідає коротко:
− Ненавиджу. Ненавидів до 24 лютого і це ставлення не змінилось.
Нині «Поділ» продовжує успішно виконувати завдання у складі свого підрозділу.
− Чи залишусь я після перемоги у ЗСУ, це поки відкрите питання. Остаточної відповіді в мене ще немає. Але думки, щоб залишитись у війську, вже були.
