Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
З початку повномасштабного вторгнення рф в Україну стало зрозуміло, що ворог сильно недооцінив українських захисників. Особливо болючим ляпасом стало протистояння на морі. Воно й не дивно, адже росія була впевнена, що для її чорноморського флоту, який з 2014 року поповнився багатьма кораблями, така «дрібничка», як ВМС ЗС України аж ніяк не стануть на заваді грандіозним планам. Але знову прорахувалися. Так, у чисельності ми позаду, проте чого варта техніка без людей? А відчайдушності й силі духу українських військових моряків можуть позаздрити навіть супергерої. Вони вказали ворогу чіткий курс і той, аби не повторити долю «москви», мусив був відійти до берегів Криму.
Один із тих, хто примудряється робити, здавалося, неможливе, щоб тримати окупанта якнайдалі від українського узбережжя, командир одного з кораблів ВМС ЗС України штаб-старшина Микола. У 2009 році, звільнившись зі строкової служби в сухопутних військах, повернувся до рідного Очакова й пішов служити за контрактом на корабель.
— Я завжди мріяв бути водолазом, з цієї посади й розпочав свою кар’єру. Спочатку все було в новинку, але не здавалося складним, бо коли ти любиш свою роботу, то не існує жодних перешкод. А ще море швидко затягує, і потім вже не відпускає. Ось так і пройшов мій шлях від звичайного матроса до командира, чим неабияк пишаюся. Адже лише той, хто проходить всі щаблі, може зазирнути, так би мовити, в корінь проблеми. Та й в очах екіпажу це додатковий бонус, — розповідає штаб-старшина Микола.
Саме беззаперечний авторитет командира 24 лютого 2022 року допоміг військовим морякам не втратити дорогоцінний час на зайві емоції та переживання. Він сталевою рукою повів за собою екіпаж, розуміючи, що це може бути дорога в один кінець.
— Коли почалося широкомасштабне вторгнення рф в Україну, ми були в морі. Лише як підійшли ближче до берега, то дізналися — почалося. А вже незабаром отримали перше бойове завдання. Звісно, перш ніж вийти у визначений район, я зібрав екіпаж, щоб побачити їхній настрій, зрозуміти емоційний стан кожного. Всі були готові виконувати свої обов’язки попри загрози, — пригадує командир.
Відтоді хоробрий екіпаж штаб-старшини Миколи неодноразово забезпечував водолазні спуски та й, окрім того, встиг зробити чимало, за що командир корабля отримав відзнаку президента України «Хрест бойових заслуг». На жаль, поки ми не можемо розповісти детально про всі їхні успіхи, але єдине, що варто знати — вони були одними з тих, хто запобіг висадці ворожого десанту в Одесі та прибережній зоні.
— Спочатку ворог дуже близько підходив до берега, іноді доводилось філігранно маневрувати, щоб обійти його й не потрапити в пастку. Іноді працювали в нічний час на дальності 5–10 миль від окупанта. Перевага нашого корабля в тому, що він невеликий, тому його не помітно на локаціях. А коли йдеш ближче до берега, то зливаєшся з ним, — розповідає командир. — Ще одна постійна загроза — ворожа авіація. Якось трапилося, що ми ледь не стали її мішенню. Врятував щасливий випадок. Можливо, рашисти запеленгували нас, коли ми включили радіолокаційну станцію, і випустили ракету. Але вона потрапила в баржу, що стояла поруч, нас лише трохи «потріпало». Багато чого було, але головне — нам вдалося не допустити висадки ворожого десанту.
За словами військового моряка, найважчими були перші три місяці, адже екіпаж помітно втомився від постійного перебування в морі. Напруга й відсутність елементарної можливості спілкування з кимось, окрім екіпажу, виснажували. Лише після можливості зійти на берег, зустрітися з рідними й трішки відпочити у морських воїнів відкрилося друге дихання. Що стосується Миколи, він з початку широкомасштабного вторгнення й до цього часу не бачив кохану дружину й 9-річного сина, які змушені були виїхати з рідного міста. Тож поки він знаходить відраду лише в нетривалих телефонних дзвінках і у вихованні чотирилапої пустунки, яка нещодавно «зайцем» потрапила на корабель під час заходу в один із портів.
— Коли ми помітили неочікуваного гостя, вже були в морі. Вирішили залишити котеня, яке геть не йшло до рук, дике таке. Назвали Чорномором і взялися приручати нового члена екіпажу, хто ласкою й добрим словом, хто смачненьким. Тепер це абсолютно лагідне створіння, щоправда, Чорномор виявився Чорноморкою, але від того любити кицю менше не стали, — жартує Микола.
Командир упевнений, що ми обов’язково святкуватимемо перемогу. Але до того часу треба триматися. На запитання, що мотивує його та екіпаж не падати духом, Микола відповідає по-філософськи: багато чого, але все зводиться до того, що не можна помацати руками або покласти в кишеню.
— У мене найкращий екіпаж, де один вартий сотні. Тому перемога буде за нами. Повірте, ми все задля цього зробимо, адже той у кого в грудях б’ється справжнє морське серце — не знає сумнівів й страху, — підсумовує штаб-старшина Микола.
Фото автора
