Смертельний інцидент стався над грецьким островом Карпатос в Егейському морі в контексті Егейської суперечки — конфлікту між двома державами-членкинями НАТО щодо суверенітету та суміжних…
З дня виходу українських військ з Іловайська минуло 8 років. Те, що називали «зеленим коридором», всупереч домовленостям із російськими окупантами, перетворилося на дорогу смерті, на якій розстріляли українських військових і добровольців. Сотні загинули. Десятки зникли безвісти.
Авторка матеріалу зустрілася з українським армійцем, який дивом вийшов з іловайського пекла…
Це було схоже на пекло — навколо рвалися снаряди та детонував наш БК
Дмитро на псевдо «Ліпа» — військовослужбовець окремої механізованої бригади «Холодний Яр». У лавах Збройних Сил України чоловік проходить службу вже десятий рік, а влітку 2014-го став безпосереднім учасником подій на Донбасі.
До середини липня 2014 року батальйон, де служив «Ліпа», виконував завдання з прикриття кордону. Після повернення до пункту постійної дислокації на відновлення минуло менше ніж місяць — і підрозділ вирушив у район Іловайська.
Напередодні 23-ї річниці Незалежності України Дмитро та його побратими опинилися під Савур-Могилою.
— У таборі під Іловайськом, де стояла наша бригада, ми були менше ніж добу. Після цього отримали завдання вирушити на підтримку окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, яка зазнавала серйозних втрат в боях з окупантами.
Чоловік розповідає, що пересуватися приходилося під постійними ворожими обстрілами — росіяни та бойовики крили колону з усіх боків: з території росії, Сніжного, Тореза. Неподалік населеного пункту Дзеркальне ворожими снарядами було пошкоджено кілька бойових машин — не критично, вони ще підлягали ремонту. «Ліпа» з кількома військовослужбовцями залишився в найближчій лісосмузі, аби «оживити» транспорт, поки решта підрозділу продовжила шлях…
Наступного дня, в очікуванні подальших команд, Дмитро та його побратими організували оборону лісосмуги, де знаходилися.
— Місцевість постійно була під ворожим вогнем. Щойно закінчили окопуватися, розпочався масований обстріл — вціліла одна наша БМП, інші згоріли, а ми дивом залишилися живими. Поки ворог поливав нас вогнем, ми просиділи під бойовою машиною. Це було схоже на пекло — навколо рвалися снаряди та детонував наш БК, а ми молилися, щоб не влучило в нас…
Щойно вогник від сигарети засвітився в темряві, ворожий снайпер його вбив…
Наступну ніч хлопці провели в будівлі закинутої ферми, чекаючи на підкріплення або подальші команди, аж поки ворог не розпочав наступ… Аби уникнути оточення, група «Ліпи» вирішила відходити в район населеного пункту Кутейникове.
— До нас доєдналися військовослужбовці інших підрозділів, які знаходилися на той момент поряд. Врешті-решт, нарахували 52 особи. Відходили невеликими групами через болото, ховалися в рельєфі місцевості. Вели нас розвідники, яких послали на допомогу. Вже ввечері десь в полі зустріли ворожий танк та БМД, які стояли на відстані близько 150 метрів. Аби тихо оминути ворога, скинули все зайве, навіть каски, які б могли створити зайвий шум. Залишилися в бронежилетах та зі зброєю. Непомітно, в 2-3 метрах один від одного, проповзли між машинами…
Уночі група зупинилася на відпочинок.
— Хлопець, який сидів поряд зі мною, допустився фатальної помилки — закурив… Щойно вогник від сигарети засвітився в темряві, ворожий снайпер його вбив. А по нас почали працювати кулемети.
Три дні ми нічого не їли, окрім сирої кукурудзи з поля…
Піддавшись інстинкту самозбереження, воїни кинулися в розсипну — хто куди… Дмитро та ще чотири бійці опинилися в невідомому місці, поблизу якого була колія. Армійці ухвалили спільне рішення йти вздовж неї, аж поки не вийшли до залізничної станції.
— Мої два товариші сходили туди у розвідку. Повернулися з інформацією від місцевого жителя про те, що неподалік розташовувався блокпост. Як сказав місцевий дід — «там стоять „ваші“». Які «наші» — українці чи росіяни — ми не знали, а його не розпитували, аби не «проколотися». Тож ризикнули підійти ближче та подивитися.
Йти прийшлося через кукурудзяне поле. Несподівано група вийшла на БМП з позначками української армії, але вирішили «не світитися» — повернули до найближчої лісосмуги, аби вирішити, що робити далі.
— Це було помилкою — наше пересування полем помітив ворог — вже невдовзі на нас виїхав танк. Роздався голос — «Ей, суржики, здавайтеся!» На той момент, коли це сталося, наша група роз’єдналася — мої два товариші рушили у бік залізничної станції, аби поповнити запаси води. Ворог відкрив вогонь по лісосмузі, де ми знаходилися, коли в полі роздалися голоси хлопців — «Не стріляйте, ми здаємося!» В їхній бік роздалася автоматна черга і все затихло. Танк поїхав…
До останнього «Ліпа» вважав, що його побратими загинули, викликавши вогонь на себе, аби врятувати решту групи, що залишилася в лісосмузі, але… на хвилинку відступимо від основної історії та забіжимо наперед.
— Коли за чотири місяці після цих подій я був у відпустці вдома, розповів матері про цей випадок. Усе ж таки мучила невідомість щодо подальшої долі побратимів, які врятували нам життя. Мама порадила поставили свічку за їхнє здоров’я. Відразу не пішов, але після повернення до бригади разом із побратимом вирішили зайти до храму. І який же був подив, коли на КПП я зустрів одного з товаришів! Яка це була зустріч! Ми обіймалися і плакали, не ховаючи сліз! З’ясувалося, що хлопці потрапили у полон. Надалі їх повернули під час обміну військовополоненими.
… Ще добу чоловіки ховалися від окупантів в лісосмузі, а згодом вирушили далі.
— Йшли довго та нудно. Зайшли до якогось розбитого селища, де місцеві нас нагодували — вже три дні ми нічого не їли, окрім сирої кукурудзи з поля. На той момент від нас залишилася половина колишньої ваги… Нам просто пощастило, що ми зустріли там адекватних людей, які розповіли, де стояли російські війська, а де були наші сили.
Полон та повернення до бригади
Надалі доля також була на боці українських військових. Дорогою їх підвіз чоловік, який не ставив зайвих питань, зате розповів, що найближче місто було окуповане росіянами та показав хлопцям об’їзні шляхи. Інший місцевий надав притулок та показав, як вийти до українських підрозділів. Дванадцять днів тривав шлях армійців додому… Дорогою вони стали свідками бою, де було розбито колону української техніки, зустріли росіян, які відкрили по них вогонь. Дивом залишилися живі. А потім вдача їх зрадила — коли дісталися чергового селища, місцеві викликали таксі, водій якого відвіз Дмитра та його товариша на блокпост на кордоні з росією поблизу Новоазовська…
— Добу ми провели у полоні росіян. А наступного дня чи то Червоний Хрест, чи то волонтери нас забрали. Так я опинився в Маріупольському аеропорту, де стояли добробати. Там нам дали одяг, нагодували, зв’язалися з моєю бригадою. Вже за кілька годин опинився в штабі.
Розмова з керівництвом тривала кілька годин. «Ліпа» на мапі показав свій маршрут, по крихітках, спільно з іншими, збирали інформацію щодо подій останніх днів. Там же чоловік зустрів і побратима — механіка-водія танка ротного, зв’язок з яким втратив ще під час перебування на фермі. Його машина була підбита, а чоловік від травм втратив свідомість. Прийшов до тями вже на території, підконтрольній українській владі. Хто і як його вивозив з оточення — не пам’ятає…
Під час подорожі до розташування бригади хлопці зустріли свого ротного та ще одного офіцера з їхнього підрозділу, які були поранені на полі бою та потрапили у полон. На свободі опинилися у такий же спосіб, як і Дмитро — звільнили з рук російських окупантів їх представники Червоного Хреста.
Потім було лікування у шпиталі, а за два місяці «Ліпа» повернувся на фронт. Але то вже інша історія, про яку ми розкажемо згодом…
