Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
Про плани на майбутнє, кар’єрний шлях і не тільки в інтерв’ю АрміяInform розповів один із найкращих фехтувальників світу − бронзовий призер Олімпійських Ігор у Токіо Ігор Рейзлін.
Довідково. Ігор Рейзлін (народився 7 лютого 1984 року) — армієць, український фехтувальник на шпагах, бронзовий призер Олімпійських ігор 2020 року (Токіо, 2021), бронзовий призер чемпіонату світу та срібний призер чемпіонату Європи.
«Одразу після повернення з Токіо в мене був справжній період слави…»
− Минуло майже два роки з Олімпіади в Токіо. Як змінилося Ваше життя після здобуття медалі?
− Одразу після повернення з Токіо був справжній період слави − журналісти насідали майже щодня, тож я їздив до Києва на різні студії для запису інтерв’ю.
Отримав квартиру в Києві. Це також не може не радувати. У будь-якому виді спорту зупинятися на відпочинок довго не можна, тому після тайм-ауту, але зовсім недовготривалого, я повернувся до тренувань.
− Яким був для Вас цьогорічний ранок 24 лютого?
− Я перебував у Олімпійському цетрі в «Кончі-Заспі». Сім’я була вдома. Зателефонувала дружина, сказала, що щось горить і вибухає. Я спочатку не повірив, виглянув у вікно, але нічого особливого не почув. А коли почув вибухи, одразу зібрався і швидко поїхав додому до своєї сім’ї, аби бути разом з ними.
− У Вас два чудові сини: молодший Вова та старший Дмитро. Якою вони побачили цю війну?
− Старший дуже сильно переживав, йому було найтяжче. Молодший − ще маленький, він не все розуміє. Але коли я їх відправляв закордон, на залізничному вокзалі у Києві він показав себе як справжній герой. Там було багато людей, які намагалися сісти до поїзда. Це був жах насправді. Вони в мене молодці, сильні, я за них дуже переживав.
читайте також:
«У мене багато знайомих, друзів, які перебувають нині на передовій… допомагаю, чим можу»
− Ви не афішуєте свою волонтерську діяльність, проте допомагаєте товаришам на передовій…
− Так, у мене дуже багато знайомих, друзів, які перебувають нині на передовій. У мене є група в соцмережі, де хлопці пишуть кому що потрібно. Тож допомагаю, чим можу. Комусь жорсткий диск, комусь там банально ті ж цигарки чи смаколики.
− Стосовно Вашого батька. Майже в усіх інтерв’ю Ви дякуєте Дмитру Рейзліну за всі навички і вміння, які маєте. Скажіть, чи нині він наставляє Вас і чи продовжуєте з ним сумісні тренування?
− Так, звичайно, він був, є і буде, моїм не єдиним, а персональним головним тренером.
«Батько був, є і буде, моїм не єдиним, а персональним головним тренером»
− Ви націлені на перемогу на наступних літніх Олімпійських іграх, що відбудуться у столиці Франції? Чи можуть вболівальники чекати Вас знову на фехтувальній доріжці?
− Я дуже на це сподіваюся, адже є травми, які мене турбують. Я дуже хочу поборотися, спробувати підібратися до Парижа і виступити там. Тому буду робити все, що в моїх силах.
Я дуже хочу поборотися, спробувати підібратися до Парижа і виступити там. Тому буду робити все, що в моїх силах.
«Мій талісман − моя щаслива футболка, в ній я показую свої найкращі результати»
− Скажіть, будь ласка, чи є у Вас якісь ритуали чи забобони перед змаганнями для перемоги?
− Звісно, я думаю, що в кожного спортсмена вони є. Спортсмени дуже забобонний народ. У мене − це моя щаслива футболка, їй вже багато років. Уже навіть прати важко, але вона щаслива, і в ній я показую свої найкращі результати.
− Скажіть, будь ласка, зустрічаючись на змаганнях зі спортсменами з усього світу, яке в них ставлення до українських спортсменів, і яке до росіян?
− З початку широкомасштабного наступу російських спортсменів не допускають до змагань. І я вважаю це правильним кроком. Я спілкувався з іншими спортсменами з Казахстану, Узбекистану тощо. Проте вони не розуміють, що в нас коїться. Навіть у Казахстані не розуміють, що в нас убивають мирних людей. В їхніх новинах цього немає. І доводити їм щось дуже важко.
Проте інші країни, європейці дуже сильно підтримують нас. Ми постійно спілкуємось. Зокрема, японці нас надзвичайно підтримують. У них працює наш тренер із Харкова.
− Чи будете Ви йти по стопах свого батька? Чи плануєте проводити індивідуальні тренування і бути тренером?
− Думаю, що на дев’яносто відсотків так, буду. Однозначно спробую, бо фехтування − це моє життя.
− Нам відомо, що в Києві більшість тренувань Ви проводите в Центральному спортивному клубі ЗСУ. Як ви можете оцінити матеріально-технічну базу? Цього вистачає для якісних тренувань?
− Це, мабуть, найкращий зал в Україні. Це правда, бо такої бази більше ніде немає. Тому тут усього вистачає.
Я хочу подякувати, сказати велике спасибі за те, що дають більшості нашого населення продовжувати нормально жити.
− Якби Ви могли звернутися до наших захисників, що б їм сказали?
− Я захоплююся нашими воїнами. Це просто боги війни. Я хочу подякувати, сказати велике спасибі за те, що дають більшості нашого населення продовжувати нормально жити. Вони дають конкретно нам, спортсменам, можливість виступати, їздити і захищати честь нашої країни на міжнародних змаганнях.
Хлопці! Ви дуже круті! Дякую вам! Дякую за все! Слава Україні!
