Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
У ХХ столітті більшовицький терор знищив мільйони українців. Злочинний комуністичний режим репресував, зокрема, і десятки тисяч представників української національної культурної еліти. Широко відомі сотні видатних українських митців, яких безжально знищили більшовики, однак слід пам’ятати, що за кожною постаттю першої величини стоять тисячі менш відомих імен репресованих українських талантів. Одне з них — ім’я Мирослави Сопілки (1897–1937).
Юлія Мисько-Пастушенко (таким є справжнє ім’я поетки) народилася 29 серпня 1897 року в містечку Винники сучасної Львівської області в незаможній багатодітній селянській сім’ї. Юлія не мала змоги здобути повноцінну освіту, адже була змушена з дитинства важко працювати. Лише чотири роки змогла вона провчитися у Винниківській початковій школі з польською мовою навчання, після чого вже з дванадцятирічного віку працювала на поденних сільськогосподарських роботах.
Утім, навіть початкової освіти вистарчило, щоб заронити в душу дівчинки любов до українського красного письменства, поетичного і прозового слова — увесь свій вільний час Юлія витрачала на самоосвіту і читання книг. Тарас Шевченко і Леся Українка, Ольга Кобилянська та Іван Франко стали для майбутньої поетки справжніми наставниками і порадниками. Вони ж визначать головні теми і самобутнє звучання мелодії її майбутньої поезії.
Роботящим рукам
Благословенні чорні руки,
Дорогоцінні мозолі —
Липкі від грязі і мазюки,
Брудні від гною і землі.
Руки порепані і грубі,
Кров’ю напухлі прути жил —
У безконечнім дійснім труді
Реальні творці мрійних діл.
Звідки ж взялися дивовижні
Міста і села й фабрики?
Лискучих рельс стьожки залізні
І пароплави й літаки?
Звідки ж взялися чуда праці
Надбані протягом століть?
Безліч машин і різні речі,
Що ними гордиться весь світ?
Видумав мозок?.. Безперечно —
Але який це був би скрут,
Якби для геніальних творців
Не було роботящих рук…
Рук роботящих мілійони
Творять на світі все добро
Ледащим і грабіжним жменям,
Що діють кривду, сіють зло.
Жилаві руки мозолисті
Кігтям грабіжним вчинять суд…
Обновлять землю і врочисто
Свободи прапор вознесуть.
Поетичний талант дівчини лишався неогранованим діамантом аж до її повноліття, коли, завдяки наполегливій важкій праці, їй вдалося стати модисткою. Працюючи дизайнеркою і швачкою модного жіночого одягу, Юлія зазнайомилася з колом місцевої інтелігенції. А любов до літератури та події Української національно-демократичної революції 1917–1921 років зблизили молоду жінку з колом відомих українських культурних діячів. Любов до художнього слова і книг приведе Юлію й до нової професії — упродовж 1920-х років вона певний час працювала помічницею верстальника однієї зі львівських друкарень, а згодом ще й сортувальницею на тютюновій фабриці у Винниках.
У 1920-х разом зі своїм чоловіком Михайлом Пастушенком Юлія Мисько бере активну участь у громадсько-політичному житті західноукраїнських земель, які належали тоді до складу Польщі. Особистий досвід — тяжка праця з раннього підліткового віку, а також вплив чоловіка, революційно налаштованого залізничника, визначають політичні погляди Юлії, які тяжіють до комуністичних. Вона читає відповідну літературу, бере участь у нелегальних зборах членів Комуністичної партії Західної України та Комуністичної спілки молоді Західної України.
читайте також:
Водночас ліві ідеї для Юлії Мисько, як і для всього її оточення з представників західноукраїнської інтелігенції, органічно поєднувались з ідеєю українського національного відродження. Таке поєднання багатьом видавалося цілком органічним з огляду на історію успіху модерної української культури в пролетарській Наддніпрянській Україні УСРР зі столицею в Харкові. Тож не дивно, що молода поетка стане 1929 року однією зі співзасновниць «Горна» — літературного об’єднання західноукраїнських письменників, які тяжіли до марксизму й украй позитивно ставилися до української радянської соціалістичної держави на сході. Серед його засновників були такі знакові письменники, як Василь Бобинський, Мирослав Ірчан, Антоніна Матулівна, Ярослав Галан, Андрій Волощак, Степан Тудор та інші.
Мирослава — це від майбутности, Сопілка — від минулого. А теперішне — в її поезії. За простим, мало не народницьким псевдонімом прихована соромлива скромність жінки — і революційна боєвість пролетарської поетки. [З передмови до збірки віршів Мирослави Сопілки «Роботящим рукам» (Харків, 1931 рік)].
Трохи раніше, 1928 року, разом із публікацією перших віршів поетеси «В церкві» та «Сон чорної ночі» у квітневому числі часопису «Вікна», народився і її літературний псевдонім — Мирослава Сопілка. Вона — «поетка борець, а не плакун», — напише літературний критик у передмові до першої збірки її віршів «Роботящим рукам». Таке визначення — чи не найточніша характеристика не лише поезії, але й життєвого кредо української поетеси.
Разом із чоловіком вона неодноразово зазнавала переслідувань за свою революційну діяльність, тяжко працювала, щоб утримувати сім’ю, підірвала здоров’я, захворівши на сухоти… Однак, попри все, не полишала літературної творчості, регулярно друкуючи нові вірші в журналах «Вікна» та «Сяйво», газетах «Сельроб» і «Наша земля». Письменник Степан Тудор писав: «То одне — віддатися виключно творчій роботі, а зовсім інше працювати, виховувати двоє дітей, хворіти туберкульозом, займатися самоосвітою, бути поетесою. Для цього треба мати велику силу волі і полум’яне серце патріота».
Переслідування з боку польської влади за участь в організації страйків, скрутне матеріальне становище і заразом щира віра у справедливий соціальний лад радянської України спонукали подружжя Пастушенків 1930 року переїхати до Кам’янця-Подільського, де Юлія-Мирослава працювала в тамтешньому музеї. Згодом, 1932 року, поетка з родиною переїжджає до столичного на той час Харкова, а опісля мешкатиме в Могильові-Подільському й Ірпені.
Саме в цей час остаточно розкривається талант поетеси. Вона стає членкинею літературної організації «Західна Україна» і видає збірку віршів «Роботящим рукам», у назві й головному вірші якої відчитується знамените шевченкове: «Роботящим умам, роботящим рукам…». А згодом побачить світ і прозова книга «Про затишне місто Забобонники», в якій легко вгадується рідне містечко Мирослави — Винники.
читайте також:
У своїх творах Мирослава Сопілка цілком щиро славить людину праці, оспівує революційну боротьбу за справедливість і права робітників і селян, звинувачує буржуазію, критикує капіталізм… Ідеальна пролетарська письменниця, чи не так? Однак вже від початку 1930-х років сонце українського національного відродження заступили важкі хмари репресій. Жодна ідеологічна вірність не могла врятувати тих, чиїм найбільшим гріхом в очах більшовиків була їхня українськість. Жахливого 1937 року громовиці репресій ударили також і по Мирославі Сопілці та її чоловікові Михайлу Пастушенку.
Поетку заарештувала за два тижні до її сорокаріччя, безпідставно і бездоказово звинувативши у шпигунстві на користь польської розвідки. Найбільше слідчих цікавили зв’язки Мирослави Сопілки з Мирославом Ірчаном і Василем Бобинським. Подружжя гідно трималося на допитах і рішуче відкидало всі несправедливі звинувачення, одна зрештою особлива нарада при нквс срср засудила поетесу до розстрілу. 28 листопада 1937 року сталінські кати обірвали життя Мирослави Сопілки, намагаючись навіки заглушити неповторну мелодію її самобутньої поезії.
Повернути поетесі чесне ім’я, а українському народу її творчість вдалося лише після смерті сталіна, під час хрущовської відлиги. Мирославу Сопілку посмертно реабілітували, а 1973 року побачила світ збірка її вибраних творів «До сонця», яка містить низку вибраних поезій і прозовий провінційний репортаж «Про затишне місто Забобонники». Нині на честь талановитої української поетеси названа одна з вулиць її рідного містечка Винники. Є там і один із найвідоміших віршів поетки, в якому йдеться про неминучу перемогу Весни над диктатором-морозом і безславну втечу зими з її загарбницьким військом.
Перемога
Льодові соплі сторчать із стріхи
Мов з полку війська штиків ряд, –
Мороз-диктатор скрипить суворо
А соплі блисками горять.
Зима поспішно готує зброю,
Панцирить землю в ховзький лід,
А зверху хитро туманом сніжним,
Мов пактом мира, білить світ.
Звисають соплі німі, послушні,
Наче шаблюки біля ніг, –
Покірна стріха держить їх кріпко, –
Її пригнобив зверху сніг.
Нечайно вітер весною дихнув, –
Зітхає тоскно, пріє дах, –
Топніє снігу крихка полива,
На соплях шклиться смертний жах.
Звитяжне сонце січе мечами…
(Мороз в одчаю тихо згас) –
Спадає з даху лавина снігу,
А з нею й соплі рвуться враз.
Сніжок водою жалібно сплакнув,
Лід замінився в зимний піт, –
Земля свобідним повітрям дише,
Зима в утечі губить слід.
