Про це в коментарі АрміяInform розповів боєць батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Владислав, який щойно повернувся на службу…
Українці впродовж століть мріяли бути господарями на власній, Богом даній, землі. Але через внутрішні чвари, зовнішній вплив та інші чинники цього не вдавалося досягти. Аж у серпні 1991-го нарешті Господь змилувався над нами: без єдиного пострілу ми стали самостійною державою. Але цій вікопомній події передували роки кривавих жахіть, коли українська кров лилася ріками.
Сьогодні в путінській росії здобуття Україною державності вважають «дивним збігом обставин», а сам господар кремля називає нашу державу «якимось непорозумінням». Просторікуючи перед вторгненням на українську землю московської орди про «єдиний народ», відставний підполковник КДБ, якого, до речі, в московії чомусь вперто називають полковником, добалакався до того, що, на його думку, українці завжди почувалися в родині двох народів, як вареники в маслі, але виявилися такими невдячними. Коли слухаєш цього «історика», напрошується висновок, що це саме завдяки московитам Київська Русь стала цивілізованою на той час державою.
Не занурюватимемось у сиву давнину часів Володимира Великого, який хрестив її ще тоді, коли там, де сьогодні стоїть москва, шуміли непролазні ліси, бігали вовки й ведмеді та кумкали жаби. Не згадуватимемо доньку київського князя Ярослава Мудрого Анну, яка стала королевою Франції задовго до того, як з’явилася сама москва і яку путін під час візиту до Парижа оголосив московиткою, викликавши саркастичні посмішки у французів. Обійдемо увагою і славну Козаччину, Пилипа Орлика з його Конституцією.
Згадаємо лише окремі крихти історії з нашого «щасливого життя в братніх обіймах» московитів, той надважкий, кривавий шлях, яким наші прадіди йшли до державності, виборюючи у смертельних сутичках із чекістами, так званими продзагонами, що забирали в селян ще в ті 20-ті роки хліб, право пишатись тим, що вони УКРАЇНЦІ. А ще — тих, хто топив прагнення українців мати власну державу у їхній же крові. «Тих» — це наших «старших братів», як гордовито нарекли себе московити. А насправді — споконвічних недругів. Ворогів, які зазіхали на наші землі, ніколи не бракувало. Та ніхто, окрім московитів, не заподіяв нам стільки лиха, як вони, ніхто не винищив стільки наших пращурів, як «старші брати». І тоді зрозуміємо, чи насправді українська незалежність є збігом обставин, чи дійсно державність дісталася нам надто легко й просто і чи дійсно нам так добре жилося у «єдиній родині».
Не чіпаймо кілька століть, впродовж яких ми перебували в «братніх обіймах» московитів, а пройдімося лише XX століттям. Почнімо з 1917 року, коли після повалення в Петрограді «царя-батюшки» ми розпочали такий виснажливий шлях до волі. Але прагнення свободи, до якої, здавалось, зовсім близько, російські більшовики втопили в українській крові.
— Коли війська Муравйова окупували Київ вперше, то все місто було всіяне трупами киян, — розповідав мені особисто Лев Гумільов, історик і «за сумісництвом» син Анни Ахматової, який, між іншим, ніколи не вирізнявся прихильністю до українців. — Вбивали навіть за те, що люди спілкувалися між собою українською. Подібним ставленням більшовики вирізнялися і в інших містах та селах.
Завершивши окупацію України, росіяни почали прищеплювати українцям, точніше продовжили прищеплювати, комплекс меншовартості, випробовувати на здатність виживати без крихти хліба. Окрім Голодомору 1932-1933 років, коли у селян відбирали останню зернину, Україна пережила подібне лихо і у 20-ті роки. Двічі.
Людство у минулому столітті — принаймні європейці — не знало канібалізму, коли батьки, божеволіючи з голоду, поїдали власних дітей: у відповідних архівах збереглися пожовклі від часу кримінальні справи, порушені проти них за статтею «Канібалізм». Справи ці порушували ті, з чиєї «ласки» селяни втрачали розум.
Дітей навчили писати доноси на батьків, перетворивши їх у таких собі павликів морозових. А потім із цих павликів зробили героїв, пов’язуючи на їхні шиї червоні галстуки й на їхньому прикладі навчали цілі покоління юних хлопчиків і дівчаток, якими «свідомими» громадянами потрібно бути. Та цього московитам було замало й вони створили розгалужену систему концтаборів, запроторивши туди мільйони людей. Скільки саме — досі невідомо, як досі невідомо скільки невільників із Полтавщини, Черкащини склали свої голови на Соловках, Колимі та в інших «екзотичних місцях матушки-росії». Олександр Солженіцин писав, що «ці концтабори були якимось витвором сатани, що пожирала мільйони людей». До речі, добре відомий такий факт. Якось під час зустрічі вищих керівників країн антигітлерівської коаліції, до якої, нагадаю, входили срср, США, Велика Британія, сталін відрекомендовував членів радянської делегації. Представляючи головного ката країни берію, сказав:
— Це — наш Гімлер…
І він мав рацію: берія теж сотні разів міг захлинутися людською кров’ю, ним пролитою. Втім, хіба він один був таким катом?
У 1941-му на українську землю прийшло ще одне сатанинське військо — німецький вермахт. В німецькій окупації згинули мільйони українців. Скажете, а при чому тут москва? А при тому, що один сатана, московський, вигодовував іншого сатану — берлінського. А коли той відчув сили, то пішов війною на свого однодумця. І хто, як не москва, винен у тому, що німцям вистачило трьох місяців, щоб окупувати Київ, полонивши перед цим понад 600 тисяч вояків радянської армії, й буквально через тиждень розстріляти понад 30 тисяч євреїв? Хто винен у тім, що мого діда, який ніколи не тримав у руках гвинтівки, кинули в бій, навіть не показавши, як її перезаряджати? Втім, про що я кажу? Зброї таким, як мій покійний дід, що пережив окупацію і вважався неблагонадійним, ніхто й не давав.
— Добудеш, Григорію, в бою, — сказав йому командир.
Дід, як і мільйони інших українців, опинився на окупованій території не з власної вини. У червні 1941-го він разом із сотнями інших подільських селян будував залізницю в Західній Україні. 22 червня всіх їх зібрали і наказали «добиратись додому своїм ходом». Коли дісталися району, пішов дід відразу до військкомату. А там наглухо забиті двері й напис: «Всі пішли на фронт». Насправді ж вся районна номенклатура втекла, хоча німці були за 100-200 кілометрів. Діду пощастило вижити в тій страшній м’ясорубці, чого не скажеш про сотні тисяч інших так званих чорнопіджачників — українців, яких без будь-якої підготовки кидали до зубів озброєних німців. Для більшості цих чорнопіджачників перший бій ставав і останнім. До речі, на Нюрнберзькому процесі фашистські головорізи, які вкрили окуповані країни концтаборами, заявляли, що вони «нічого нового не придумували, а перейняли досвід срср, де подібна система перевиховання існувала ще з 20-х років». Десятиліттями цей факт від нас старанно приховували.
Потім була дійсно Велика Перемога. А після неї десятки, сотні тисяч Переможців відправилися в радянські концтабори, де багатьох — у прямому розумінні цього слова — згноїли: так «товариш сталін» віддячив своїм солдатам. Серед них було чимало українців. Скільки саме — теж вже ніхто й ніколи не дізнається. Особисто мені розповідали про кількох вихідців із Полісся, орденоносців, які завершили свій життєвий шлях в одному з концтаборів холодної архангельщини.
А скільки українців поневірялися по тих же концтаборах, божевільнях уже в повоєнний час? Василь Стус, Олекса Тихий, Валерій Марченко — ці імена знає чи не кожен українець. А скількох ми не знаємо?
Після серпня 1991-го всім нам здавалося, що ось вона, омріяна віками свобода, прийшла нарешті. І вже ніхто й ніколи не посміє відібрати її у нас. Адже навіть московити, хоч і намагалися якось час від часу напаскудити, відкрито агресії не виказували. Так тривало 22 роки: допоки українці забажали повністю звільнитися від їхнього впливу. Тоді вони пішли на нас так званою гібридною війною, в якій полягло чимало українців. Та цього кремлівському покидьку видалося замало й він вирішив остаточно звільнити нас від «нацистів» і «фашистів», які час від часу виринали у хворій голові цієї істоти.
Сьогодні знову ллється українська кров… І знову вулиці багатьох міст і сіл усіяні тілами українців. І знову вбиті вони російськими кулями, російськими «градами», «смерчами» і з російських літаків. І знову, як у роки воєнного лихоліття 1941-1945 років, українські жінки оплакують своїх синів, братів, чоловіків. Накази на знищення міст і сіл знову віддаються, як і в минулому столітті, звідти ж, з москви. Ось такий збіг обставин, ось така випадковість, як любить повторювати кремлівський пропагандист-покидьок кисельов…
