Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Коли ми спілкуємося з воїнами про те, що спонукало їх полишити цивільне життя, чи то успішний бізнес, добру роботу, чи інший прибутковий вид діяльності, та взятися за зброю, то чуємо багато різних інтерпретацій однієї й тієї ж відповіді, яка звучить приблизно так: бо потім, після нашої Перемоги, я б картав себе за те, що нічого для цієї перемоги не зробив!
Львів’янин Дмитро з позивним «Лютий» служить в окремій бригаді тероборони Львівщини. Вже декілька місяців на передовій. А от у цивільному житті він — юрист-міжнародник. Працював у Мін’юсті, в секретаріаті уповноваженого з прав людини у Європейському суді. Займався тим, що допомагав співвітчизникам, які постраждали від російської агресії подавати позови проти країни-окупанта. Згодом працював у благодійному фонді, який здійснював аналогічну діяльність — захищав права українців, що постраждали від військового вторгнення росіян.
— Власне, я не зміг би пробачити собі того, що багато достойних людей взялося за зброю, поки я сиджу вдома. І не бажаючи вигадувати для себе «відмазку», я пішов воювати також, — каже Дмитро.
Для людини в молодому віці, з його слів, у війську багато незвичного. Армійські порядки спершу дещо вибивали з колії.
— Але я став набагато лаконічнішим. Навчився відділяти неважливе від важливого, — говорить молодий воїн. — І більше — можу оцінити те цінне, що було у моєму попередньому житті.
Говорячи про нашу перемогу, Дмитро наголошує, що ніхто зараз не має права втомлюватись, чи знижувати темп боротьби. З його слів, ми мусимо разом подолати цей шлях, бо лише він приведе нашу країну до визволення від ворожої навали.
Відео: Віктор Біщук
