«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Олексій – військовослужбовець окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Хоча чоловік свого часу закінчив військову кафедру Харківського політехнічного університету, але ніколи не думав, що прийдеться взяти до рук справжню зброю.
Багато років він займався улюбленою справою – працював у автосервісі. Але його мирне життя 24 лютого 2022 року перевернув з ніг на голову путін з його «другою армією світу», які прийшли на нашу землю зі своєю «спецопреацією» − нині він з гордістю носить офіцерські погони та обіймає посаду командира взводу.
− До останнього не вірив, що росія розпочала широкомасштабну війну проти України. Хоча 24 лютого зранку чув з новин про вторгнення росіян, але не придав великого значення цій новині. Я ще пішов на роботу, потім побачив на вулицях міста танки. Тоді усвідомив, що все серйозно…
Щойно Олексій зміг евакуювати родину до більш безпечного місця, не став зволікати та явився до найближчого РТЦК та СП, аргументувавши своє рішення перед близькими: «Коли ворог прийшов у рідну хату, твій обов’язок як чоловіка – захистити домівку!»
Оформлення необхідних документів, триденний вишкіл з тактичної медицини, вогневої підготовки та тактики ведення бою, і ось вона – передова, нове соціальне положення – посада командира взводу, яка передбачає відповідальність не лише за своє життя, ай за підлеглих.
− Головне на посаді командира – розуміння того, як вірно скоординувати особовий склад, в якому руслі рухатися. Оскільки в моєму взводі здебільшого такі ж мобілізовані чоловіки, як і я − на початку, так би мовити, військової кар’єри, приходилось і десь вмовляти, багато пояснювати, аби підбадьорити їх.Але згодом прийшло розуміння, що армія – це накази. А їх ми мусимо виконувати, а не обговорювати.
Бойове хрещення чоловіка та його підрозділу відбулося вже за кілька днів після прибуття на позиції. Ворог накрив тоді українських військових з мінометів. Олексій зізнається – було страшно.
− По Харкову на момент мого перебування гатили постійно, але це зовсім різні речі – коли падає десь там, далеко, чи коли лягає поблизу тебе. У другому випадку мобілізуються всі інстинкти – крім відчуття страху, починаєш прораховувати, де сховатися, куди бігти. І в цей момент головне – опанувати паніку. Тоді в тебе великі шанси зберегти життя.
Але, на жаль, не всім на війні вдається залишитися живим. Олексію, як і багатьом іншим, доводиться прощатися із загиблими побратимами. Каже, що щоразу, коли отримує таку звістку, в душі оселяється порожнеча. Але людині притаманно звикати, пристосовуватися до нових реалій…
− Хоча поступово сприймаєш розуміння сутності війни, яке несе в собі смерть та біль, десь глибоко в душі рана продовжує кровоточити, − ділиться думками офіцер, − просто нині часу немає думати про це.
А до росіян Олексій відчуває лише огиду, аж до нудоти. Каже, що це почуття не відрізняється від того, живий цей москаль чи «хороший» − мертвий.
− Це нелюдські істоти, зайві на цій землі! Тому не мають права існувати! І ми зробимо все можливе, аби звільнити землю від цієї напасті під назвою «росіяни»!
Фото автора
