Про це оператор безпілотних літальних апаратів батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Дмитро, який щойно повернувся на службу…
Підполковник Олексій Коваленко зустрів вторгнення рашистів 24 лютого на бойовому посту під Києвом. У перші ж години повномасштабної війни досвідчений спеціаліст очолив розрахунок зведеної роти радіоелектронної боротьби у складі сил та засобів оборони міста Києва. А вже наступного дня офіцер із майже 30-річною вислугою років, величезним професійним досвідом, а головне — палкою й насправді безмежною любов’ю до рідної української землі загинув. Як згодом йшлося у поданні до нагородження орденом, під час бойового зіткнення з диверсійно-розвідувальною групою російських окупантів він проявив особисту мужність і героїзм, не допустивши загибелі своїх підлеглих, однак сам загинув від вогнепальних поранень. Загинув неподалік рідного села Демидів, яке на довгий місяць потрапить під окупацію і в якому цю окупацію переживуть його батьки. Батьки, з котрими Олексій так і не встиг зустрітися попри те, що перебував у відрядженні зовсім поруч… Яким же був Олексій Коваленко?
Ми були знайомі з ним років 15. Колись, ще капітанами чи вже майорами, перетнулися під час службового відрядження. Один показав свою роботу, другий — висвітлив це у військовій газеті. Потім спілкувалися здебільшого у соцмережах. Востаннє бачилися на ротації у Часовому Яру за три роки до повномасштабного вторгнення рашистів. Загибель Олексія для мене стала першою втратою людини, яку я особисто знав, у цій великій війні. Як так?! Викладач, професіонал найвищого ґатунку, виважений, серйозний — словом, у голові не вкладалося…
Він виріс у правильній, якщо можна так сказати, селянській родині. Ані оковитою, ані навіть куривом тут ніхто й ніколи не балувався, синів Коваленки завжди виховували гідно, і поняття дисципліни та обов’язку прищеплювали ще змалку. Таким був прадід нашого героя, артилерист Микита Коваленко, який унтерофіцером пройшов Першу світову, таким був його двоюрідний дід полковник Василь Коваленко, танкіст Другої світової. Мріяв про військову кар’єру й батько, та не судилося. Усе трудове життя Володимир Олексійович пропрацював водієм та механіком. Але синів усе ж спрямував на цю доріжку. Старший, Олексій, героїчно загинув, молодший, полковник Сергій Коваленко, продовжує воювати за себе та брата.
— Я думаю, все ж я їх правильно виховав, — сказав мені згорьований батько, розповідаючи про те, яким був його старший син…
У шкільні роки Олексій багато читав, любив грати у футбол і малювати. Та найбільшим його захопленням стала гра на баритоні в духовому оркестрі.
— На початку вісімдесятих до нас у Демидів приїхав на пенсію військовий музикант Ярослав В’ячеславович Глібович — хлопці прозвали його Слав Славич, — розповідає батько Олексія. — Ось йому всі ми, батьки, і завдячуємо вихованням наших синів і військовою дисципліною. Хлопці і грали із задоволенням, і завжди стояли один за одного горою.
У духовому оркестрі «Ритм» їх займалося 30 хлопчаків, і всі вони були однією великою родиною, згадує мама Олексія, Надія Іванівна. Постійно виступали як у рідному селі, так і їздили з концертами по Київщині.
До старших класів не без впливу батька Олексій уже визначився з майбутнім — вирішив вступати до військового училища. Спочатку вибір юнака випав на КВІРТУ, і весь 11-й клас він їздив до училища на підготовчі курси. Втім, рік закінчення школи став роком реформування училища, до того ж у Харкові на базі кількох училищ та академії сформували новий ВВНЗ, з якого до КВІРТУ приїхали «покупці», тож Олексій вирішив вступити до Харківського військового університету.
У 1998 році молодий лейтенант Коваленко поїхав до першого місця офіцерської служби — служив на Одещині на посаді начальника РЛС. Під час служби Олексій продовжував самовдосконалюватися, серйозно взявся за іноземну мову, навіть їздив до Угорщини на військові курси англійської.
Згодом командування помітило хист талановитого молодого спеціаліста, і старший лейтенант був переведений до Житомирського військового інституту.
Там, у Житомирі, Олексій і зустрів свою долю та створив сім’ю з житомирянкою Людмилою. За кілька років сім’я Коваленків складалася вже з чотирьох осіб — Люда подарувала Олексієві донечку Іринку та сина, якого батько, за сімейною традицією, назвав на честь дідуся Володимиром.
— Чоловік дуже любив дітей і мріяв мандрувати всією сім’єю, та служба поглинала весь його час, — каже вдова загиблого офіцера. — За всі роки ми лишень двічі змогли вибратися на відпочинок…
А ще Людмила Володимирівна згадує, як називала коханого «ходячою енциклопедією» — здавалося, він знав усе й про все, і коли діти про щось запитували, вона відсилала їх до тата — «наша енциклопедія знає все»…
Також розповідає, що батько мріяв, аби діти пішли його шляхом, стали професійними військовими. Володя ще маленький, а ось старшокласницю Іру він уже потихеньку готував до вступу в ЖВІ. Тепер Олексія не стало, донька перейшла до випускного класу, й хтозна, вона ще має час на життєвий вибір — шкода лишень, що тато вже нічого не підкаже…
На момент вторгнення російської орди підполковник Олексій Коваленко був старшим викладачем кафедри радіоелектронної боротьби факультету охорони державної таємниці та інформаційного протиборства. Мав за плечима дві ротації в АТО/ООС та чимало інших відряджень, де застосовував свій чималий професійний досвід. В одному з таких перебував і напередодні вторгнення. Саме там, де народився, чоловік і згодився — поблизу рідного села, на вістрі атаки зухвалого окупанта. Чи варто казати, яке надзвичайно велике значення у сучасній війні має радіоелектронне придушення засобів противника. Олексій та його група зробили значний внесок у справу оборони Києва, перш ніж він загинув від ворожих куль, а побратими були поранені…
Посмертно підполковник Олексій Коваленко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
