Про це йдеться в матеріалі The Associated Press. У межах військових навчань, що відбулися цього тижня, українські військові мали нагоду…
На одній із передових позицій окремої мотопіхотної бригада імені Якова Гандзюка, на Херсонському напрямку, командує підрозділом військовослужбовець із позивним «Кум».
У 2014 році він одразу вирішив піти захищати країну, але в нього мав народитись другий син, і дружина тоді сказала: «Ти хоч сина побач, перед тим як іти на війну». Дочекався, потримав його на руках, і в листопаді, закривши власний бізнес, долучився до батальйону «Вінницькі скіфи».
— Відразу потрапив у розвідку, починав свій військовий шлях старшим солдатом. Шість років прослужив у своєму батальйоні. Після цього перейшов до підрозділу, в якому служу по теперішній час, — розповідає чоловік. — Так сталося, що сімейне життя не витримало перевірку службою. Постійні ротації, полігони. Тому, коли переді мною постав вибір: сім’я чи армія, я не зміг покинути службу. Адже знав, що «велика війна» попереду, і я мушу продовжувати захищати свою державу. Вже 8 років «подорожую» Україною. Так би мовити, виграв путівку, і зовсім не шкодую.
Молодший син щодня телефонує батькові, коли є можливість, розмовляють по відеозв’язку. А старший вирішив, як і тато, вступити до лав Збройних Сил України.
— Він воює поряд зі мною. Переживаю, звісно, за нього, бо син трохи попереду, ще ближче до ворога. Але ми списуємось із ним за першої можливості. Він виконує завдання, пов’язані з мінуванням та розмінуванням територій, не завжди має змогу виходити на зв’язок, — додає «Кум». — Десь потрібно покласти «подарунок», десь потрібно зняти, щоб наші війська змогли просунутися вперед.
У лютому підрозділ «Кума» давав відсіч окупантам під Херсоном. Потім були бої за миколаївський аеропорт, коли вдало відбили наступ рашистів та не дали їм захопити Миколаїв. У підрозділі «Кума» назбиралось немало російської техніки: БМП, «Урали» з їхнім БК, гармати, танк — це лише частина з того, що окупанти «добровільно» передали ЗСУ. Військовий каже, що це життя таке: «в нас трохи менше техніки, в них трохи більше, то ми позичаємо її в довготривале користування».
Чоловік впевнений у нашій перемозі та готовий боротися до останнього за рідну землю.
— Я знаю, за що воюю. Ми на своїй землі і на чужу не ліземо. Українці на окупованій території чекають нас, а українці, що перебувають у тилу, допомагають нам та підтримують, щоб ми швидше повернули наші території. Тож зробимо все, щоб окупанти залишилися в землі і більше не «освобождалі» нашу країну.
