Проте реальність значно масштабніша. Сьогодні цей навчальний заклад є інтелектуальним центром оборони, що готує фахівців, без яких неможлива сучасна війна. Офіцери бойового…
Днями виповнилося рівно 100 років від дня народження знаменитого Буби Касторського — українського радянського артиста естради, театру й кіно Бориса Січкіна. Назвати його Бубою Касторським мене спонукала його найзнаменитіша роль «оригінального куплетиста» в художніх фільмах «Невловимі месники» та «Нові пригоди невловимих».
Нині часто й дедалі голосніше лунають заклики повністю відмовитись від будь-якого культурного спадку радянської доби, тим більше коли йдеться про такі просякнуті ідеологією фільми. У цьому поза будь-яким сумнівом є вагоме раціональне зерно. Однак разом із брудною водою не варто викидати й немовля — ті справді яскраві та значущі культурні твори, які вдалося створити переважно всупереч панівній ідеології та авторитарному радянському режиму.
Це очевидно на прикладі таких геніальних фільмів, як «За двома зайцями» чи «Пропала грамота». Однак стосується це й низки інших, навіть суттєво заідеологізованих, однак водночас талановитих кінострічок. Дуже показова в цьому плані доля Бориса Січкіна.
Народився Борис 15 серпня 1922 року в сім’ї єврея-чоботаря в Києві. Рано лишившись сиротою (батько помер, коли хлопчику було чотири роки), він рано розкрив свій талант, виступаючи на місцевому базарі перед найрізноманітнішою публікою — аж до дрібних злодіїв та їхніх подруг. Київ другої половини 1920-х років став місцем, яке сформувало й потім живило талант Бориса Січкіна впродовж усього його життя.
Упродовж 1937-1941 років талановитий юнак навчався у Київському хореографічному училищі, одночасно виступав в Ансамблі народного танцю УРСР. Під час війни, протягом 1941-1945 років, виступав у фронтовому ансамблі, перебував у діючій армії і брав участь у бойових діях. Прониклива пісня, яскравий танець, влучний естрадний жарт багато важать для бійців. Борис Січкін умів робити це майстерно, майже неперевершено. Шкода, що тоді ще не існувало смартфонів із відеокамерами і Youtube — судячи з поодиноких розрізнених джерел, артист став би однією з найяскравіших зірок фронтового ютубу, а його виступи із задоволенням переглядали б навіть зараз.
У повоєнний час Борис Січкін продовжив естрадну кар’єру, найвідомішим досягненням якої стала роль Буби Касторського — «оригінального куплетиста» з Одеси. Зняті за канонами американських вестернів фільми про «Невловимих месників» набули неймовірної популярності, а акторські етюди Бориса Січкіна у них стали чи не найяскравішою окрасою стрічок.
Використовуючи кінематографічну славу, артист розпочав сольні гастролі. Повні зали глядачів і суттєві прибутки у поєднанні з напівзаконним оформленням виступів невдовзі привернули увагу радянського мінкульту, де саме почалася кампанія проти так званого лівацтва — самостійно організованих артистами концертів. На Стічкіна зібрали компромат і 1973 року заарештували в тамбові за підозрою у розкраданні державного майна в особливо значних розмірах. І хоча йшлося насправді про чесно відпрацьовані й зароблені артистом гроші, а не про якісь крадіжки, слідство мордувало його ще кілька років. Подейкували, що причиною репресій проти Бориса Січкіна стали зовсім не економічні оборудки, а його яскраві скетчі, пародії і жарти, в яких номенклатурні бонзи упізнавали себе.
Радянська система була жорсткою й непоступливою навіть за так званих вегетаріанських часів брежнєвського «застою». Вона вже не була такою кривавою, як за сталінської доби, але лишалась людиноненависницькою навіть в дещо оновленому вигляді. Під час арешту й ув’язнення над Борисом Січкіним відверто знущалися представники «правоохоронних» органів. Доходило до відвертих погроз і приниження. Один зі слідчих, пригадуючи слова Буби Касторського з популярних фільмів, знущався з актора: «Як це ти у кіно співав? „Я не плачу, я ніколи не плачу?“ Це ти в кіно не плакав, а тут у нас плакатимеш!»
Зрештою через кілька років переслідувань і поневірянь Бориса Січкіна виправдали. Попри це радянські репресивні органи лишили такий слід на долі артиста, що він вирішив якомога швидше і за першої змоги емігрувати з срср. 1979 року разом із дружиною й сином він виїхав до США, де й прожив останню третину життя.
Такою була сумна доля багатьох творчих людей, яскравих особистостей того часу. Не рятувала ні підкреслена лояльність, ні навіть загальнодержавна популярність чи участь в «ідеологічно правильних» проєктах. Щойно система відчувала небезпеку, як її жертвою міг стати будь-хто, незалежно від його попередніх заслуг.
Такою була важка радянська доля Бориса Січкіна — талановитого артиста, яскравого актора, неперевершеного танцюриста. Він не був дисидентом чи антирадянськи налаштованим громадянином — він був просто внутрішньо вільною людиною, яка прагнула бути вільною й зовні. Таких людей радянська система сприймала як чужорідних і небезпечних, а самі вони відчували задуху від перебування у її похмурих лабетах.
Перемогти за таких умов мав хтось один, і переможцем став вільний Борис Січкін. радянський тоталітарний режим ловив життєрадісного Бубу Касторського, але так і не впіймав. Спочатку покинувши, а потім і переживши срср, він вільно виступав і вільно сміявся у вільному світі.
