Саме таким шляхом скористався Сергій — військовослужбовець 152-ї окремої єгерської бригади. Про своє рішення добровільно мобілізуватися, службу у різних підрозділах та повернення до війська він розповів…
Ернест проходить службу в одній із механізованих бригад ЗСУ на посаді зв’язківця. Досвідчений фахівець — 2015 по 2018 роки військовослужбовець носив штормовий берет у складі окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, з перших днів повномасштабної навали знову приєднався до українського війська.
— Навіть сумнівів ніяких не виникало. Коли тобі телефонує мама та каже, що Харків — її домівка й вона на догоду путіну та його посіпакам нікуди звідти не поїде, залишається одне — взяти до рук зброю та захищати рідне місто.
Ернест ділиться, що повномасштабної війни очікував давно — з моменту, коли кілька років тому росіяни влаштували спільні навчання з білорусами неподалік українських кордонів. Але все ж таки все розпочалося несподівано — 24 лютого 2022 року застало чоловіка в дорозі.
— Я саме повертався з друзями з Польщі. На ранок у готелі прокинувся від того, що вони палко щось обговорювали — товариш уже шукав можливості потрапити до Києва, аби приєднатися до ЗСУ, а його подруга голосно переживала. Так і дізнався, вся Україна опинилася під ворожим вогнем…
Військовослужбовець розповідає, що відразу розпочав телефонувати колишнім колегам, які проходили службу в морській піхоті, щоб повернутися до свого підрозділу.
— Паралельно я вже купував квитки на поїзд до Одеси чи Миколаєва, щоб приєднатися до морпіхів, які на той момент виконували бойові завдання в зоні проведення ООС під Маріуполем. Але дуже швидко вони опинилися відрізані від основних сил, тому дістатися до них я просто не встиг.
Інших варіантів не залишалося, крім як прибути до місцевого ТЦК та СП та чекати направлення до бойового підрозділу, який протистояв навалі орків на Харківщині.
— На щастя, чекати довелося недовго — вже за 40 хвилин після оформлення необхідних документів я рушив до нового місця служби.
Підрозділ Ернеста перебував неподалік Північної Салтівки, району, де минула частина його життя.
— Це місце, де ми багато часу проводили з друзями, де я вперше поцілував кохану. Боляче було бачити, як район перетворюється в руїни через імперські амбіції нації, яка не завжди знає, що таке вбиральня в будинку… І від цього злість і бажання помсти лише зростали!
Хоча Ернест мав неабиякий досвід військової служби в зоні проведення ООС, ділиться, що цю фазу війни не можна порівнювати з минулим досвідом.
— Тут усе значно жорсткіше. На маріупольському напрямку ми здебільшого працювали в тилу. Навіть коли я опинився в найгарячішій для мене точці — в Широкиному, таких запеклих боїв на той момент там не велося. Ворог гатив по нас зі стрілецької зброї, гранатометів. А на околицях Харкова нам доводилося налагоджувати зв’язок із підрозділами під постійним артилерійським та мінометним вогнем. Дуже неприємні, знаєте, відчуття, коли касета від «Града» падає від тебе буквально за кілька десятків метрів! — усміхається зв’язківець.
— Але попри навіть таку складну обстановку не було особливих труднощів щодо організації зв’язку. Навколо мене зібралися досить досвідчені фахівці, крім того, ми маємо сучасне обладнання, яке не потребує складного налагодження, як то польовий зв’язок радянського зразка. Більше дошкуляли побутові складнощі — ворог не давав можливості доставити на позиції їжу, а головне — воду. Взимку було досить холодно та волого — складно було попрати та висушити білизну й взуття. Але цим нас точно не зломити! Пережили зиму, доживемо й до перемоги!
Фото автора
