За оцінками Reuters, удари вже скоротили її переробні потужності приблизно на 30%. У ніч проти 13 листопада російський Волгоград знову…
Від початку широкомасштабного вторгнення росії життя тисяч українських родин поділилося на «до» та «після». Багатьом українцям довелося на власні очі побачити невиправдані жорстокі злочини ворожої армії та залишити рідні домівки. Попри це вони вижили, вистояли, не зламались, а оговтавшись, почали працювати задля нашої Перемоги.
Залишити рідну домівку довелось і родині Івана, яка мешкала у колись чудовому приморському місті Маріуполь. Про історію свого життя у рідному місті, перший місяць масштабної війни та шлях на неокуповану територію Іван розповів кореспондентці АрміяInform.
Тривалий час чоловік працював на заводі «Азовсталь» старшим електриком, а останніми роками ходив на чергування.
– 24 лютого я якраз був на зміні диспетчером. Близько 5-ї години ранку почув два потужних вибухи. Потім одразу почали дзвонити знайомі з Запоріжжя та Києва, розповідали, що теж чули звуки вибухів. У місті одразу з’явилися черги до банкоматів, магазинів, аптек та заправок. Дружина із сином була на правому березі в батьків. Я – на лівому, адже там – і робота, і наша квартира. До 2 березня із колегами проводили консервування «Азовсталі». Орки почали перебивати нам електропостачання, ми бачили і чули ворожу авіацію у небі над містом. Одразу на завод прибули військові Збройних Сил, які допомагали швидше законсервувати завод, – розповів Іван.
Зі спогадів працівника «Азовсталі», далі події розгортались ніби кадри зі страшного фільму про війну. Росіяни почали оточувати Маріуполь, постійно лунали потужні вибухи і обстріли. 4 березня Іван отримав повідомлення від ДСНС, в якому йшлося про зелений коридор. Не роздумуючи, він зібрав необхідні речі та документи, взяв свою матір та сусідку з дитиною. Разом вони поспішили на правий берег Маріуполя до його дружини.
Родина вже планувала виїжджати, як теща попросила повернутися на лівий берег і забрати її стареньку неходячу матір. Поки з’їздили, зеленого коридору вже не було – рашисти зірвали домовленості. Так усі разом залишилися у будинку батьків дружини Івана.
– Місто спорожніло. Наша поїздка на лівий берег тривала буквально пів години. Коли поверталися, проїжджали підстанцію АТС, за якою був наш блокпост. У мить з’явився ворожий винищувач, який летів надзвичайно низько. Він поцілив ракетами прямо у блокпост…
Після цього родина просиділа в будинку цілий місяць, нікуди не виїжджаючи. Зв’язку не було. Телефон ловив мережу лише біля драмтеатру. Там постійно збиралось дуже багато людей, які спілкувалися, намагалися домовитися про виїзд із міста.
– Я періодично їздив туди, аби дізнатись новини та поспілкуватись із містянами. І росіяни чудово бачили, що люди гуртуються. А 16 березня рашисти скинули бомбу прямо на театр. Я був десь за 300 метрів від нього. Пам’ятаю величезний чорний стовп диму і страшезну паніку. Із того дня окупанти почали масовано обстрілювати місто з літаків, – продовжив маріуполець Іван.
У якийсь момент чоловік вирішив, що потрібно виїжджати. Якраз тоді обстріли, хоча й тривали, але вже були не такими інтенсивними. Тим більше, що квартири родини навпроти «Азовсталі» більше не було… Родина змогла зібрати речі і залишити місто. Попереду була дорога у невідомість.
– Спочатку ми рушили до Бердянську. Пройшли через безліч окупаційних блокпостів. Росіяни фільтрували людей, знімали відбитки пальців, роздягали, шукали татуювання. Уже у Бердянську ми сподівалися, що буде зелений коридор до Запоріжжя, по якому зможемо їхати в складі колони. Але не дочекались, тож довелося вибиратися на власний страх і ризик. По дорозі рашисти постійно намагалися розвернути нас чи відправити іншими дорогами, але ми продовжували їхати до Запоріжжя, – поділився своєї історією Іван.
Запоріжжя, Дніпро, Кременчук. А потім – Вінниця. Саме тут родина оселилася і намагається жити далі.
Дружина Івана разом з їхнім 6-річним сином відвідує волонтерський центр «Я-Маріуполь». Вона щиро вдячна вінничанам, владі міста і волонтерам за те, що вони усіма силами намагаються допомагати родинам, які були змушені залишити рідні домівки через війну. Іван не відмовляється від будь-якої роботи, адже скоро сім’ї треба буде віддавати сина у школу.
