Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
Кореспонденту АрміяInform вдалось поспілкуватися з легендарним українським співаком та гітаристом, народним артистом України Віктором Павліком. Зараз він їздить по Україні та Європі, дає благодійні концерти на підтримку української армії, а також своїми піснями пропагує патріотичну єдність, фізичну і моральну стійкість українського народу, та найголовніше — закликає вірити в Бога, бо без Всевишнього не буде перемоги, без Бога — шлях у нікуди…
— Вікторе Франковичу, Ви є українським співаком, який розвиває українську культуру та пісню з моменту проголошення Незалежності України. Розкажіть, з якими труднощами ви зіштовхувались за весь цей час?
— Слава Богу не було у мене ніколи проблем з українською мовою та піснею. Це, напевно, тому, що воно мені підходить, це моє і воно сприймається людьми, при чому всюди. Де б я не виступав: на концертах, фестивалях, корпоративах чи весіллях — люди люблять те, що я співаю. Бувало таке, що я виступав перед повністю російськомовною публікою. У мене є дуже хороший друг в росії — Сергій Глизін. Колись, років 20 тому, я їздив до нього на концерт в москву, на сцені я співав «Чорнобривці», а зал мені аплодував стоячи. Навіть Глизін мені підспівував українською мовою. Тому у мене ніколи не було якихось неприємних моментів з українською піснею, обмежень чи заборон. На превеликий жаль, я знаю багато україномовних виконавців, котрі все ж залишилися осторонь російсько-української війни, підтримують рашистську агресію і зараз проживають у росії.
— На Вашу думку, чому росіяни так різко почали ненавидіти все українське?
— Хочу сказати, що росіяни століттями ненавидять Україну і все, що з нею пов’язане. Це у них в крові. У мене мати народилась у 40-му році на Тернопільщині. Батько у 1941-му зовсім юним пішов на війну і воював аж до 45-го року. Якби батько не пішов воювати, то його сталінські енкаведисти негайно б засудили чи розстріляли за те, що був на стороні «бандерівців». Тому ненависть московитів до, так би мовити, «бандеровцев» — у них у підсвідомості та передається з покоління у покоління. Час від часу ця «братська любов» затихає і потім знову воскресає та, на жаль, кінця-краю тому немає. Цілком ймовірно, що зараз, у 2022 році, ми маємо шанс покласти цьому кінець. Весь світ проти війни, проти рашистів і путіна зокрема. Всі світові санкції проти росії її президенту не є перепоною для того, аби задовольнити його амбіції — стати паном над людьми та цілим світом. Не знаю, він напевне хоче, щоби всі були у нього наймитами чи рабами. Тому маємо унікальний шанс, аби поставити цьому крапку.
Пройшло немало часу відтоді, як Горбачов розпустив союз, і путін прагне назад все відвоювати: Україну, Польщу, країни Балтії. Йому не важливі ті смерті та руйнування, котрі він коїть зараз. Слава Збройним Силам України, котрі зараз героїчно боронять Україну, але не факт, якщо ми переможемо — росії не буде існувати як держави. Можливо вона залишиться в такому складі, в якому вона є зараз, можливо буде меншою за територією, але пройде 100-200 років і вона знову захоче воювати. З цим потрібно щось робити.
— Ви колись служили строкову службу в росії, співали на одній сцені з російськими співаками. Чи підтримуєте зв’язок з росіянами?
— Єдиний, хто мені зараз пише, з ким я зараз спілкуюсь — це Микола Трубач. Сам він родом із Миколаєва, в свій час виїхав до рф. Зараз він дуже переживає та вболіває за Україну, він навіть, здається, якусь пісню написав українською мовою, але я її ще не чув. З Сергієм Глизіним спілкуємось, а так більше ні з ким.
— Ви творча людина у країні, в якій йде війна. Ким Ви себе відчуваєте: солдатом, співаком, волонтером чи кимось, можливо, іншим?
— Відчуваю себе солдатом-співаком на своєму музичному фронті. (усміхається). Без співу, без виступів, без творчості не можливо за великим рахунком сьогодні. Українці зараз у депресії і моя робота — зняти якось цю напругу, підняти моральний та бойовий дух військових, волонтерів та простих громадян. Ну от дивіться, мені зараз 58 років. Пошли мене на фронт — не впевнений, чи я там велику користь принесу, вік і здоров’я вже не ті. Тому вважаю, що те, що мені дав Бог робити добре — співати — я роблю і буду робити, це зараз приносить не меншу користь. Звичайно, є доброзичливі люди, котрі пишуть мені у соцмережах: «бери автомата і йди на передову…» У таких випадках я навіть не знаю, що їм відповісти, адже всі не можуть взяти до рук зброї і піти на передову, це безглуздо. Тому зараз я підтримую людей у волонтерських пунктах, відвідую шпиталі, заїжджаю у військові частини, я відвідую дуже багато важливих місць, де потрібна мистецька підтримка.
— Які, на Вашу думку, потрібні зміни в Україні?
— Ви знаєте, мене особисто зараз дуже бентежать сьогоднішні білборди і вигуки з матюками на кшталт «рускій воєнний корабль чи рускій окупант іді…» туди то. Це ж чують і читають наші діти. Стало трендом йти по вулиці і матюкатись. Вважаю це занадто і, як мінімум — зайве для вживання як лозунги. Ми не повинні уподібнюватися російським окупантам, у яких, що не слово — то лайка, вони ж по-іншому й не вміють розмовляти. Ми не такі та не за це боремось.
— Що надихає Вас на нові пісні?
— Я часто зараз виконую свою нову пісню «Непереможна Україна». Хочу сказати, що тепер, куди не глянь, куди б ти не зайшов — усюди практично лунають пісні про Україну, про війну, про загиблих. На мою думку, це трохи занадто, не можна ж постійно людям нав’язувати війну і співати лише про неї. Повинен бути якийсь баланс, співати щось не тематичне. Я часто співаю пісню «Червона калина». Вперше заспівав її у 13 років, тобто я її виконую вже 45 років! Ми колись, як були маленькі, гралися у дворі чи в лісі, мали свої якісь дитячі ножі, свій стяг, вириту криївку, тобто ми вже тоді були маленькими патріотами. Але в той час, якби хтось почув, що ми співаємо «Червону калину» — батьків би заарештували чи чого більше. Ще раз повернусь до теми війни: я собі так аналізую, чому так трапилося. На все воля Божа, в країні було багато корупціонерів, злочинців та невіруючих людей. До порівняння, в західних областях України люди є більше віруючі в силу господню, аніж в інших регіонах. В селах та містах завжди вітаються словами «Слава Ісусу Христу» чи «Дай Боже щастя», чого практично ніколи не почуєш в центрі чи на сході України. В Бога по-справжньому там ніхто ніколи не вірив, ним нехтують і можливо це гнів господній. Звичайно, велика шана та повага нашим Збройним Силам, але все ж таки — керує всім Всевишній. І мій девіз по життю: без Бога важко вперед іти, без Бога шлях в нікуди.
