Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
З початком повномасштабного вторгнення в нашій країні діяльність добровольчих формувань територіальних громад помітно активізувалася. Українці та українки дедалі частіше виявляють бажання стати членами добровільних формувань територіальних громад. Долучився до цього процесу і священнослужитель Андрій.
— Одразу як розпочались бойові дії в Україні, моя сестра зателефонувала й попросила вивезти її дитину на безпечну територію. Я, не роздумуючи, це зробив. Та зворотний шлях довелося відкласти, бо мій населений пункт уже було окуповано. Батьки, які потрапили в окупацію, попередили, щоб залишався на місці, бо російські військові заберуть мою машину, а мене вб’ють. Бо чоловік призовного віку з автомобілем — для них бажана ціль, — згадав Андрій.
Він розповів, що коли окупантів прогнали з його населеного пункту, прийшов до свого територіального центру комплектування.
— Я сказав, що хочу захищати свою землю, якщо окупанти повернуться. Мене спитали, що я вмію і хто я. Відповів, що я священнослужитель у сані диякона, не можу вбивати людей, але хочу захистити свою родину. Мені запропонували записатись до добровольчого формування.
Андрій зауважив, що у їхньому ДФТГ відмінний інструктор.
— Він підтягнув нас добре з вогневої, фізичної підготовки, навчив витривалості, ножового бою. Щодня ми прокидаємося о 6-й ранку й увесь день тренуємося. Останнє тренування відбувається з 21-ї до 22-ї години — ми в цей час бігаємо.
Диякон додав, що батьки, коли він оголосив про рішення йти до ДФТГ, були збентежені.
— Бо я ж священнослужитель… Знаєте, якби ніхто не порушував шосту заповідь «Не убий», то не було б війн. А через те, що ворог наш цю заповідь порушив, то я змушений був ухвалити для себе це рішення — взяти до рук зброю та піти до добровольчого формування… На початку батьки навіть казали, що зречуться сина. Але з часом вони мене почули та прийняли мою позицію.
